Чоловік, що ввійшов у крамницю, був малий на зріст, худий, згорблений, похмурий, з довгими руками і короткими кривими ногами. Очевидно, мій прихід перервав його трапезу. Він очікувально оглянув крамницю. Побачивши, що нікого немає, він здивувався, а потім розізлився. «Бісові хлопці!» — вилаявся він і вийшов на вулицю. Повернувшись, він сердито причинив двері ногою і, бурмочучи, подався до свого житла.
Я пішов був за ним, але на звук мого руху він зупинився як укопаний. Я був вражений тим, який гострий у нього слух. Він зачинив двері будинку просто перед моїм носом.
Я сумнівався. Раптом його кроки почулися знову, і двері знову відчинилися. Він іще раз із підозрою оглянув крамницю. Потім, бурмочучи, подивився за прилавком, в одному кутку, потім у другому, а потім зупинився вагаючись. Двері до будинку він залишив відчиненими, і я прослизнув до кімнати.
Кімната була бідна, дивна, на підлозі валялася ціла купа масок. На столі холонув його запізнілий сніданок, — і знаєте, Кемпе, мене дуже дратував запах кави і те, що я змушений був дивитись, як він снідає. А його манера їсти виводила мене з себе.
У кімнатці було троє дверей, одні нагору, інші — вниз, але всі були зачинені. Я не міг вийти з кімнати, поки він був там, не міг навіть поворухнутися, оскільки вже усвідомив, який він чутливий, а протяг дув мені в спину так, що я двічі мало не чхнув.
Відчуття мої були цікаві, але я зголоднів, і мене охопила лють ще до того, як він доїв. Нарешті він поставив свій жалюгідний посуд на чорну олов’яну тацю, де спершу стояв чайник, і, змівши з забрудненої гірчицею скатертини крихти, рушив до виходу. Ноша не дозволила йому зачинити за собою двері, а він би обов’язково зачинив їх, бо я ще ніколи не бачив людини, яка б так ретельно зачиняла двері. Я пройшов за ним у брудну кухню в підвалі. Я мав задоволення бачити, як він миє посуд, а потім зрозумів, що робити тут нічого, а мої босі ноги мерзнуть на кам’яній підлозі, я знову піднявся нагору й сів у крісло навпроти каміна. Вогонь ледве горів, і я, не подумавши, підкинув трохи вугілля в камін. На звук відразу ж повернувся господар, обдивився всю кімнату і мало не доторкнувся до мене. Але, здавалося, оглядом він залишився незадоволений і, перш ніж вийти, ще раз пробіг очима по кімнаті.
Я сидів у вітальні, здавалося, цілу вічність. Нарешті він пройшов і відчинив двері нагору. Крадькома я пішов за ним.
На сходах він несподівано спинився, і я мало не налетів на нього. Він обернувся і прислухався, дивлячись мені просто в обличчя.
— Присягаюся... — промовив він.
Довгою волосатою рукою він смикав себе за нижню губу, очі його бігали то вгору, то вниз по сходах. Потім він буркнув щось і рушив далі.
Його долоня вже лежала на ручці дверей, але він знову зупинився зі спантеличеним і гнівним виразом на обличчі. Вочевидь, у нього був надзвичайно гострий слух і він чув навіть мої тихі рухи.
— Ну, якщо тут хтось є!.. — вилаявся він і, не закінчивши погрози, сунув руку в кишеню. Не знайшовши там нічого, він, спотикаючись, зійшов униз, а я сів на верхній сходинці, чекаючи на нього.
Він повернувся, досі бурмочучи, відчинив двері до кімнати і, перш ніж я встиг увійти, зачинив їх перед самим моїм носом.
Я вирішив обстежити будинок і витратив на це певний час, бо рухатись треба було якомога тихше. Будинок був старий, і в ньому було так вогко, що шпалери в мансарді повідставали від стін. Крім того, в ньому було повно пацюків.
Більшість дверних ручок поверталися туго, і я боявся сильно натискати на них. В одніх кімнатах зовсім не було меблів, а інші були закидані всіляким театральним мотлохом, купленим, судячи з його вигляду, з других рук. У якійсь кімнаті я знайшов купу старого одягу. Я так захопився його розбиранням, що знову забув про гострий слух господаря. Тільки почувши, як хтось крадькома наближається до мене, я підвів голову, і саме вчасно.
Господар пильно вдивлявся в перетрушену купу одягу, а в руці тримав старомодний револьвер.
Я завмер на місці, поки він, розкривши рот, підозріло роздивлявся довкола.
— То, мабуть, вони, — тихо сказав він. — Чорти б їх забрали.
Він обережно зачинив двері і відразу ж замкнув їх на ключ. Кроки його віддалилися. Я зрозумів, що мене замкнено в кімнаті, і не знав, що робити.
Я пройшов від дверей до вікна й назад і збентежено спинився. Я знову розізлився, але вирішив-таки переглянути одяг і стягнув з верхньої полиці якийсь клунок. Господар повернувся знову, причому з іще похмурішим виглядом. Цього разу він таки доторкнувся до мене і, вкрай вражений, відскочив назад і зупинився посеред кімнати.
Потім він трохи заспокоївся. «Пацюки», — сказав він напівголоса, приклавши пальці до губ, бо, очевидно, трохи боявся. Я тихенько вийшов з кімнати, але піді мною рипнула підлога. Тоді господар із револьвером у руці почав ходити по всьому будинку, замикати всі двері, а ключі клав у кишеню. Коли я зрозумів, чого він прагне, мене охопив гнів, і я насилу стримав себе. Я вже знав, що він сам у будинку, і при першій же нагоді трохи згодом стукнув його по голові.
— По голові? — спитав Кемп.
— Так, по голові! Коли він спускався вниз. Ударив табуреткою, що стояла на сходовому майданчику. Він покотився, наче мішок зі старими чобітьми.
— Ну, знаєте!.. Елементарні норми людяності...
— Все це дуже добре для звичайних людей! Але ж я мусив перевдягнутися і вийти з будинку так, щоб мене ніхто не бачив. Нічого іншого я не вигадав. А потім заткнув господареві рот жилеткою і зав’язав його у простирадло.
— У простирадло?
— Так, зробив з нього клунок. Чудово допомогло налякати ідіота і примусити замовкнути! Бо вилізти звідти чи навіть висунути голову було б нелегко. Кемпе, не дивіться на мене, як на вбивцю. У нього був револьвер! Якби він хоч раз побачив мене, він міг би розповісти...
— І все-таки, — сказав Кемп, — в Англії, зараз... Він був у себе вдома, а ви... ви крали.
— Крав? До біса! Ви ще назвете мене злодієм! Кемпе, ви ж не такий дурний, щоб співати цих пісень. Ви ж розумієте моє становище?!
— Я розумію і його становище також, — відповів Кемп.
Невидимець підскочив.
— Що ви хочете сказати?
Кемп стримався, хоча обличчя його посуворішало.
— Я вважаю, — відповів він, — я вважаю, що так і мало бути. Ваше становище було складним. Проте...
— Звичайно, складним! Він мене розізлив, поки бігав за мною по всьому будинку з револьвером та без кінця замикав двері! Я був у розпачі. Ви ж не засуджуєте мене, Кемпе? Правда?
— Я ніколи нікого не засуджую, — відповів Кемп. — Це немодно. І що ж ви вчинили потім?
— Я зголоднів. Внизу я знайшов хлібину і трохи поганого сиру; цього було досить, щоб утамувати голод. Тоді я випив коньяку з водою і, пройшовши повз свій імпровізований клунок, повернувся до кімнати, де лежав старий одяг. На вікні, що виходило на вулицю, висіла брудна мережана фіранка. Я визирнув у вікно.
День стояв ясний, а надто коли виглядати з похмурого темного будинку, де я перебував. На вулиці був жвавий рух — візки з фруктами, екіпаж, віз із ящиками, візок торговця рибою... Коли я обернувся до тьмяної кімнати, у мене аж кольорові плями попливли перед очима. Я був уже не такий збуджений і почав усвідомлювати своє становище.
У кімнаті пахло бензином — мабуть, тут чистили одяг.
Я ретельно оглянув будинок і дійшов висновку, що господар живе сам. Цікавий він був тип! Все, що могло мені згодитись, я позносив у кімнату, де був у нього склад одягу, і тоді вже заходився розважливо вибирати. Я знайшов валізу, яка могла стати мені в пригоді, трохи пудри, рум’ян і липучого пластиру.
Спершу я хотів напудрити та нарум’янити обличчя і все, що залишалось на видноті. Але щоб змити грим і стати невидимим знову, знадобився б скипидар, іще дещо і доволі багато часу. Зрештою я вибрав ніс — трохи кумедний, але не більше, ніж носи в багатьох із нас, — сині окуляри, сивуваті бакенбарди й перуку. Білизни я не знайшов, але її можна було купити потім; тимчасово я надягнув плащ і білий кашеміровий шарф. Не знайшов я і шкарпеток, довелося задовольнитися господаревими черевиками, хоча вони й були на мене завеликі. У касі крамниці лежали три соверени й шилінгів тридцять срібла, а в шафі я знайшов вісім фунтів золотом.