Отже, я міг вирушати.
Але я знову завагався. Чи дійсно мій вигляд пристойний? Я пильно оглянув себе у маленькому дзеркальці, намагаючись знайти якийсь ґандж, але все ніби було гаразд. Вигляд, звичайно, я мав кумедний і скидався на жебрака, проте є ж на світі і такі люди.
Я прихопив із собою дзеркальце, зійшов униз, почуваючись уже більш впевнено, опустив штори і ще раз оглянув себе в трюмо. Кілька хвилин я набирався духу, а тоді відчинив двері й вийшов на вулицю, залишивши господаря самотужки вибиратись із простирадла.
Я звернув в один бік, другий, третій і незабаром був уже далеко від крамниці. Ніхто, здавалось, не придивлявся до мене. Останні труднощі наче було подолано.
Невидимець замовк.
— Вам було байдуже, що сталося з господарем? — запитав Кемп.
— Я не знаю, що з ним сталося. Мабуть, вибрався. Вузли, щоправда, я зав’язав міцні.
Він замовк, підвівся і підійшов до вікна.
— А що трапилося, коли ви вийшли на Стренд?
— О, я відчув розчарування! Я гадав, що неприємності минулися, що тепер я можу робити все, що схочу, аби тільки не викривати своєї таємниці. Так я вважав. Наслідки моїх вчинків мене не обходили: хоч би що я зробив, досить було мені скинути одяг, і мене б ніхто не побачив. Затримати мене не міг ніхто, гроші я міг брати де завгодно. Я вирішив влаштувати собі свято, а тоді зняти кімнату в готелі і придбати нове майно. Я до смішного вірив у своє щастя... Тепер просто ніяково, коли думаю, який я був осел. Я зайшов у ресторан і замовив полуденок, та раптом мені спало на думку, що я не можу їсти, не відкриваючи обличчя! Я таки зробив замовлення, але сказав офіціантові, що зараз повернуся, і в розпачі вийшов з ресторану. Не знаю, чи доводилось вам коли-небудь так розчаруватися...
— Так — ні, — відповів Кемп. — Але уявити ваші почуття я можу.
— Я був ладен повбивати тих ідіотів! Я був знесилений від голоду... Нарешті я зайшов до іншого ресторану і замовив кімнату, пославшись на те, що в мене спотворене обличчя. На мене подивилися з цікавістю, але, звичайно, їм не було до цього діла, і я зміг поїсти. Їжа була не дуже добра, але я лишився задоволений. Поївши, я запалив сигару і став думати, що робити. А надворі буяла завірюха.
Що більше я думав, то ясніше розумів, яке безглуздя — бути невидимим у людному цивілізованому місті з вогким і холодним кліматом. Коли я планував свій експеримент, мені ввижалися тисячі переваг, і жодна з них не втілилася в життя. Я думав про все, чого тільки може побажати людина. Невидимість і справді давала змогу це все здобути, але ж не давала змоги з цього скористатися. Честолюбство? Який сенс у високому званні, коли тебе ніхто навіть не побачить? Кохання? Який сенс у прихильності жінки, якщо вона обов’язково виявиться Далілою? Мене не ваблять ні політика, ні слава, ні філантропія, ні спорт. Що ж залишалось? Заради чого я обернувся на цю закутану й забинтовану пародію на людину?!
Він замовк, погляд його блукав поза вікном.
— А як ви опинилися в Айпінґу? — спитав Кемп, боячись, щоб гість не урвав своєї роповіді.
— Я поїхав туди працювати. У мене жевріла надія... Я і тепер думаю про це... Про те, щоби повернутися назад, до свого колишнього вигляду... Коли я захочу, коли я зроблю все, що хотів зробити невидимим. Ось про це я й хотів би розповісти вам.
— Ви відразу поїхали до Айпінґа?
— Так. Мені тільки треба було одержати три томи своїх нотаток, чекову книжку, купити білизну й замовити деякі хімікалії, щоб мати змогу досягти своєї мети... Розрахунки я покажу вам, щойно дістану книжки. Отже, я поїхав. Я досі згадую ту завірюху і мороку з моїм носом — треба ж було берегти його, щоб він не змокав!
— А позавчора, — перебив Кемп, — коли вас викрили, ви трохи... Судячи з газет...
— Так, трохи... Може, я вбив того дурного констебля?
— Ні, він ніби одужує.
— Його щастя... Мені направду урвався терпець. Дурні! Чому не давали вони мені спокою? Ну, а крамар?
— Ніхто не помирає, — відповів Кемп.
— Про бродягу я цього ще не скажу, — зі злостивою посмішкою зауважив Невидимець. — Такі люди, як ви, Кемпе, навіть не уявляють, що таке гнів! Працювати протягом років, планувати, обдумувати — і раптом наштовхнутися на якогось ідіота... Дурні всіх гатунків, які тільки є на світі, стають мені на заваді! Якщо так піде й далі, я оскаженію й почну нищити їх. На кожному кроці! Вони й так уже зробили моє становище в тисячу разів складнішим.
Розділ XXIV
План не вдався
— А що ми робитимемо зараз? — спитав Кемп, скоса поглядаючи у вікно.
Він присунувся ближче до гостя, щоб той не міг побачити трьох чоловіків, які підіймалися на пагорб — надто повільно, як здавалось Кемпові.
— Що ви збирались робити? У вас була мета?
— Я хотів утекти з країни, але побачив вас і передумав. Тепер спека, мені легше залишатись невидимим, тож я думав податись кудись на південь. Мою таємницю викрито, і всі шукатимуть закутану людину в масці. Це складно, але я хотів би вирушити за кордон — звідси йдуть пароплави до Франції, а звідти я б дістався залізницею до Іспанії чи Алжиру. То було б уже не складно. Там завжди можна бути невидимим і, значить, жити... і працювати. Бродягу я використовував би як скриню з грошима, як носія багажу, доки не знайшов би способу пересилати те й те поштою.
— Зрозуміло...
— Ця тварюка вирішила пограбувати мене! Цей бродяга сховав мої книги, Кемпе! Сховав книги! О, якби я впіймав його!
— Краще було б спершу забрати книги.
— Але де ж він? Ви знаєте, де він?
— Він у міській поліції. І на своє власне прохання замкнений на ключ у найнадійнішій камері.
— Мерзотник! — вигукнув Невидимець.
— Це затримує виконання ваших планів.
— Ми повинні дістати книги. Ці книги для мене — питання життя або смерті.
— Звичайно, — погодився Кемп, який тривожно прислухався, чи не чути надворі кроків. — Звичайно, ми повинні дістати книги. Це буде не складно, якщо він не знатиме, наскільки вони для вас важливі.
— Так, — відповів Невидимець і замислився.
Кемп не міг придумати, як продовжити розмову, коли Невидимець заговорив знову:
— Те, що я потрапив до вас, Кемпе, змінило всі мої плани. Ви можете зрозуміти мене. У нас іще багато можливостей, неймовірних можливостей — хоча сталося те, що сталося, хоча відбувся такий розголос, хоча я втратив свої книги... Ви ж нікому не говорили, що я тут? — раптом спитав він.
Кемп завагався.
— Я ж обіцяв, — сказав він.
— Нікому? — спитав Ґриффін.
— Жодній людині.
— Ага! Тоді...
Невидимець підвівся і став походжати по кабінету.
— Я помилився, Кемпе, я припустився величезної помилки, взявшись до такої справи сам. Я намарно витрачаю сили, час, нагоди! Дивовижно, як мало може зробити людина, коли вона сама. Щось вкрасти, когось поранити... І все... Кемпе, мені потрібен притулок, мені потрібен помічник. Мені треба їсти, пити, спати і при цьому влаштуватися так, щоб не викликати ні в кого підозри. Мені потрібен спільник, Кемпе. Тисячі можливостей відкриваються, коли в тебе є спільник, коли ти маєш їжу та відпочинок. Досі я йшов навмання. Розгляньмо, які можливості і які складнощі дає невидимість. Підслуховування і подібні речі — пусте... Красти можна, але цього мало. До того ж якщо мене спіймають, то легко ув’язнять. Проте спіймати мене складно! Невидимість допомагає, тільки коли ти тікаєш або коли підкрадаєшся. А ще — особливо — коли вбиваєш. Я можу легко обійти навіть найкраще озброєну людину, я можу вибрати найвразливіше її місце, я можу вдарити найвлучніше, сховатися якнайліпше, втекти, якщо треба...
Кемп погладив вуса.
Чи хтось іде внизу, чи йому здається?