Гра тільки починається.
Смерть вирушає.
Не допомагай йому, мій народе, інакше ти теж повинен будеш померти.
Сьогодні мусить померти Кемп.
Кемп двічі перечитав листа.
— Це не жарт, — сказав він. — Це він. І він так і думає вчинити.
Кемп перегорнув складений удвоє аркуш паперу і побачив гінтондінський поштовий штемпель та приписку: «Доплатити два пенси».
Кемп повільно встав, не закінчивши полуднувати, — листа принесли о першій годині, — і пішов у свій кабінет. Подзвонивши економці, він наказав їй обійти будинок, оглянути всі клямки на вікнах і позачиняти всі віконниці. У кабінеті віконниці він зачинив сам.
Із шухляди у спальні він витяг маленький револьвер, уважно оглянув його й поклав у кишеню. Тоді написав кілька коротеньких записок, у тому числі й полковникові Едею, і звелів покоївці віднести їх, докладно пояснивши, як виходити з будинку.
— Небезпеки немає, — заспокоїв він її, але подумав: «Принаймні для вас».
Кілька хвилин він сидів замислившись, а потім повернувся до холодної трапези. Їв він неуважно, постійно поринаючи в роздуми.
— Ми впіймаємо його! — промовив він нарешті, стукнувши кулаком по столу. — І принадою буду я! Заженемо його на слизьке. — Він піднявся нагору, старанно замикаючи за собою всі міжкімнатні двері.
— Це — гра, і гра дивна, — говорив до себе Кемп. — Шанси на моєму боці, Гриффіне, хоч ви невидимий та зухвалий. Гриффін проти світу... сам зі своєю помстою.
Кемп стояв біля вікна й дивився на осяяний сонцем схил пагорба.
— Йому треба щодня їсти. Не позаздриш йому. Та чи і справді він спав уночі? Хіба що просто неба, щоб його ніхто не побачив... Хотів би я, щоб спека змінилась холодом і сльотою... А може, він зараз стежить за мною?
Кемп підійшов зовсім близько до вікна.
Щось із різким стукотом ударилось у стіну над вікном, і він перелякано відсахнувся.
— Ну і нерви! Певно, це горобець, — сказав Кемп, але до вікна підійшов знову тільки хвилин за п’ять.
У двері подзвонили, і Кемп поспішив униз.
Він відсунув засуви, повернув ключ, оглянув ланцюжок, наклав його і обережно, не показуючись, прочинив вхідні двері.
Озвався знайомий голос.
— На вашу покоївку напали, Кемпе, — сказав крізь двері полковник Едей.
— Що?! — скрикнув Кемп.
— У неї відібрали вашу записку. Він поблизу. Пустіть же мене до будинку.
Кемп відкинув ланцюжок, і Едей протиснувся у вузенький отвір.
У передпокої він із полегкістю дивився, як Кемп замикає двері на всі замки й засуви.
— Вашу записку просто видерли в неї з руки. Вона дуже налякана і в істериці. Вона в поліції. Він близько. А що ви написали в записці?
Кемп вилаявся.
— Я дурень! — сказав він. — Міг би здогадатися. До Гінтондіна йти менш ніж годину. Вже!
— Що вже? — спитав полковник.
— Дивіться.
Кемп повів його до кабінету й передав щойно отриманий лист від Невидимця.
Едей прочитав і тихо присвиснув.
— А ви? — спитав він.
— Я дурень, хотів влаштувати йому пастку! — вигукнув Кемп. — І виклав усе в записці. А записка пішла просто йому до рук.
— Він утече, — сказав Едей, вилаявшись і собі.
— Ні! — заперечив Кемп.
Нагорі забряжчала розбита шибка. Едей помітив маленький срібний револьвера, що стирчав із Кемпової кишені.
— Це вікно нагорі, — сказав Кемп і кинувся до сходів.
Коли вони ще були на сходах, забряжчала друга шибка.
Виявилося, що у кабінеті два вікна з трьох розбиті, підлога вкрита битим склом, а на письмовому столі — великий камінь.
Кемп і Едей зупинились на порозі, дивлячись на цей розгром.
Кемп знову вилаявся, і цієї миті ніби вистрелили з револьвера, брязнула третя шибка, і скалки розсипалися по кімнаті.
— Навіщо? — спитав Едей.
— Це початок, — відповів Кемп.
— Чи можна вдертися сюди?
— Навіть кішка не зможе цього зробити.
— А віконниці?
— Тут їх немає. Внизу ж в усіх кімнатах... Ого!
Знизу долинув тріск дощок, у які били чимось важким.
— Прокляття! — вигукнув Кемп. — Це, певно... Авжеж, це у спальні. Він хоче потрощити будинок. Але він — дурень. Віконниці зачинені, і скло падатиме надвір. Він поріже собі ноги..
Ще одна шибка розлетілася на скалки. Едей і Кемп ошелешено стояли на сходах.
— Дайте мені палицю абощо, — сказав нарешті Едей. — Я піду в поліцію і приведу собак. Тоді ми його впіймаємо.
Ще одне вікно розлетілося на друзки.
— У вас є револьвер? — спитав Едей.
Кемп сунув руку в кишеню, але завагався.
— Немає. Принаймні зайвого.
— Я поверну його, — завірив Едей. — Тут ви у безпеці.
Кемпові стало соромно, і він віддав полковникові зброю.
— Ходімо до дверей, — запропонував Едей.
Поки вони розгублено стояли в передпокої, одне з вікон спальні на першому поверсі затріщало від міцного удару і розбилося.
Кемп підійшов до вхідних дверей і якомога тихіше почав відсувати засуви. Обличчя його було трохи блідіше, ніж звичайно.
— Виходьте відразу, — промовив Кемп.
За секунду Едей був уже на ґанку, і двері за його спиною Кемп зачинив на засув.
Полковник завагався, адже почувався у більшій безпеці, коли притискався спиною до дверей, але, випроставшись, рішуче спустився з ґанку.
Він перетнув галявину і наближався до хвіртки, коли неначе війнув вітрець і щось підійшло до нього.
— Зачекайте, — промовив голос.
Полковник застиг, бліднучи і стискаючи в руці револьвер.
— Що? — похмуро спитав Едей.
Нерви його були напружені.
— Будь ласка, повертайтеся до будинку, — попросив голос, так само похмурий, як і Едеїв.
— Дуже шкода, але я не можу, — захриплим голосом відповів Едей, облизуючи губи.
Голос, здавалося, звучав ліворуч. «Вистрілити?» — подумав полковник.
— Куди ви йдете? — спитав голос.
Обоє зробили швидкі рухи, і в Едеєвій кишені щось блиснуло.
Але Едей відмовився від свого наміру й замислився.
— То моя справа, — повільно проказав він.
Не встиг він договорити, як чиясь рука схопила його за шию, в спину йому вперлося коліно, і полковник простягся на землі.
Він зміг витягти револьвер і навмання вистрелив.
Відразу ж Едея щосили вдарили в зуби і видерли з руки револьвер.
Марно полковник силкувався вхопитися за чиюсь слизьку ногу.
Він спробував підвестися, але знову впав.
— Прокляття! — вигукнув Едей.
Голос засміявся.
— Я міг би вбити вас, тільки шкода кулі, — сказав він.
Едей бачив у повітрі, футів за шість від себе, націлений у нього револьвер.
Едей сів на землі.
— Вставайте! — наказав голос.
Едей встав.
— Послухайте, ви повинні повернутися до будинку, — суворо промовив голос. — Без фокусів. Пам’ятайте, що я вас бачу, а ви мене — ні.
— Кемп не впустить мене, — відповів Едей.
— Дуже шкода, — сказав голос. — Проти вас я нічого не маю.
Едей облизав губи і відвів погляд від револьвера. Удалині було темно-синє, залите полудневим сонцем море, біла скеля, зелені пагорби, велике місто... Раптом полковник відчув, яке прекрасне життя.
Він перевів погляд на маленький металевий предмет, що висів у повітрі за шість футів від нього.
— Що мені робити? — спитав він.
— А що мені робити? — відповів Невидимець. — Вам допоможуть. Вам треба лише повернутися до будинку.