— Присягаюся, — сказав містер Гілас, поглянувши на годинник, — що двадцять хвилин тому там усе було гаразд.
Він поміркував над цією дивною подією, а тим часом удалині дзвеніли шибки. Містер Гілас сидів, роззявивши рота, а тим часом сталося щось іще дивніше.
Віконниця в їдальні Кемпового будинку раптом відчинилася, і у вікні з’явилася покоївка в капелюшку й пальті, силкуючись підняти раму. Потім поруч з нею показався доктор Кемп і став допомагати їй. За секунду вікно відчинилося, покоївка вистрибнула надвір, кинулась у кущі й зникла.
Містер Гілас підвівся, вигукуючи щось запальне, проте недоладне. Він побачив, як Кемп виліз на підвіконня, стрибнув униз і ніби крадькома пробіг обсадженою кущами доріжкою. Потім він зник за кущем і знову з’явився. Кемп видерся на паркан, що виходив у відкрите поле, перестрибнув через нього і помчав схилом униз до будинку містера Гіласа.
— Боже правий! — скрикнув містер Гілас, якому на думку спала страшна річ. — Це ж той Невидимець! Отже, це все — правда!
Містер Гілас відразу почав діяти, і куховарка, яка стежила за ним з вікна нагорі, дуже здивувалася, побачивши, як він зі швидкістю дев’ять миль на годину побіг до будинку. Двері загрюкали, дзвінки задзвонили, і містер Гілас несамовито скрикнув:
— Зачиняйте всі двері, вікна! Зачиняйте все! Невидимець!
Відразу ж по будинку рознеслися верески, накази й тупіт ніг.
Містер Гілас побіг зачиняти вікна, що виходили на веранду, і тут над парканом з’явилися голова, плечі й коліна доктора Кемпа.
За мить Кемп перебіг через грядку спаржі і помчав тенісним майданчиком до будинку.
— Вам не можна увійти, — зустрів його містер Гілас.
Він засунув засуви.
— Я дуже співчуваю, вам, Кемпе, і розумію, що він женеться за вами, але увійти вам не можна.
Кемп щосили стукав і смикав за раму, його обличчя спотворив жах. Він у відчаї притисся лицем до шибки, але, усвідомивши, що всі зусилля марні, побіг по веранді, перестрибнув через поручні й почав гатити молотком у бічні двері. Потім, вискочивши через бічну хвіртку, він вибіг на шлях перед будинком.
Переляканий містер Гілас бачив усе це з вікна. Щойно Кемп зник, як грядку спаржі потовкли невидимі ноги. Містер Гілас побіг нагору і більше нічого не бачив, зате, коли пробігав повз вікно на сходах, чув, як грюкнула бічна хвіртка.
Вибігши на шлях, Кемп подався вниз, тобто сам взяв участь у перегонах, за якими чотири дні тому критично стежив з вікна кабінету.
Він біг добре, хоча давно не вправлявся, і при цьому вельми спокійно розмірковував, хоча блід і пітнів. Він біг широко і не звертав убік на нерівній дорозі з купами брудного каміння чи розбитого скла: нехай, мовляв, босий Невидимець вибиратиме інший шлях.
Уперше у своєму житті Кемп усвідомив, що ця дорога дуже довга й безлюдна, а до передмістя під пагорбом дуже далеко. Здавалося, він ніколи не бігав так повільно, як зараз.
Усі будинки були вже замкнені, і зроблено це було за його наказом! Але ж могли, міркував він, мешканці передбачити такий випадок!
Удалині вже було видно місто, море ж зникло. Ходили люди.
Під’їхала конка. За нею розташований відділок поліції. Що це, кроки за спиною? Та ні, це просто вітер...
Люди дивилися на Кемпа, двоє чи троє побігли геть. Кемпові вже не ставало дихання.
У «Веселих крикетистах» галасливо зачиняли двері. За конкою були стовпи й купи піску — там відбувалися дренажні роботи.
Спочатку Кемп хотів скочити у вагон конки й зачинитися там, але потім вирішив бігти до поліції.
За хвилину він проминув «Веселих крикетистів», добіг до кінця вулиці й опинився між люди.
Кучер конки і його помічник, вражені, стояли поруч із розпряженими кіньми. Із-за піщаних насипів визирали здивовані землекопи.
Кемп побіг трохи повільніше, але припустив відразу ж, коли почув кроки переслідувача.
— Невидимець! — крикнув він землекопам, вказуючи рукою на щось, і перестрибнув через траншею. Йому майнула щаслива думка: тепер між ним і Невидимцем було чимало людей.
Передумавши бігти до поліції, Кемп повернув у бічну вуличку, промчав повз візок зеленяра, на мить завагався біля крамниці з солодощами і побіг бульваром, що виходив на Гілл-стрит.
Діти, що грали на вулиці, заверещали, побачивши його, й кинулись тікати. Матері стривожено відчиняли двері й вікна, щось кричали. Кемп вибіг на Гілл-стрит ярдів за триста від кінцевої зупинки конки і побачив, що навкруг з криками біжать люди.
Кемп роззирнувся.
У напрямку до пагорба, ярдів на двадцять позаду, він побачив величезного землекопа, що біг із лопатою в руках, лаючись, а за ним мчав, стиснувши кулаки, кондуктор конки. Далі з криком бігли інші люди і ніби лупцювали щось. Униз до міста бігли ще чоловіки та жінки, і Кемп добре бачив, як із якоїсь крамниці вискочив чоловік із дрючком.
— Оточуйте його! Оточуйте! — кричав хтось.
Кемп миттю збагнув: щось змінилося. Він спинився і, задихаючись, озирнувся.
— Він близько! — вигукнув Кемп. — Станьте поряд, перетніть...
Він відчув сильний удар у вухо, поточився і спробував повернутися до невидимого супротивника, але ледве встояв на ногах.
Кемп ударив у повітря, не влучив, дістав удар у підборіддя й покотився на землю. За секунду чиєсь коліно надавило йому на груди і чиїсь руки стисли горло, тільки одна з меншою силою.
Кемп схопив Невидимця за зап’ястки, почув зойк, побачив, як над головою свиснула і глухо вдарила лопата. На Кемпове обличчя закапало щось, пальці на горлі раптом розтислися.
Кемп конвульсивно вивільнився, схопив ослабле плече супротивника і, крутнувшись, опинився зверху, притиснув до землі його лікті.
— Я впіймав його! — закричав Кемп. — Допоможіть мені! Тримайте його! Він піді мною! Тримайте за ноги!
За секунду на місце бійки кинулись усі, і можна було подумати, що там відбувається якийсь несамовитий матч регбі.
Після вигуку Кемпа голосів не було чути — тільки удари, тупіт і важке дихання.
Невидимець, зробивши неймовірне зусилля і хитаючись, звівся на ноги.
Кемп вчепився в нього, як собака в оленя, і десяток рук штовхали й лупцювали нещасного. Кондуктор конки вхопив його за шию й потягнув назад.
Купа тіл впала на землю.
Били Невидимця жорстоко. І раптом пролунав дикий крик:
— Милосердя! Милосердя! — і відразу завмер.
— Киньте його! — приглушено скрикнув Кемп, і купа переплетених тіл подалася назад. — Він поранений! Кажу вам, відійдіть від нього!
Розпалені бійкою люди відійшли не відразу.
Доктор Кемп став навколішки, наче повиснувши в повітрі дюймів на п’ятнадцять від землі, і притиснув невидимі руки.
Позаду нього констебль стискав невидимі ноги.
— Не пускайте його! — закричав землекоп із закривавленою лопатою в руці. — Він прикидається.
— Ні, він не прикидається, — сказав доктор, обережно випроставши коліно. — Я триматиму його.
Кемпове обличчя почорніло від синців. Говорив він нечітко. Губа його була розбита, з неї капала кров. Випустивши одну руку Невидимця, він обмацував його обличчя.
— Його рот повний крові, — сказав Кемп. — Боже милосердний!
Він підскочив, а потім знову опустився навколішки біля Невидимця.
Навколо люди штовхались і намагалися дістатися ближче, лунав тупіт багатьох ніг, натовп дедалі більшав. Із будинків виходили люди. Двері «Веселих крикетистів» відчинилися навстіж.
Кемп водив рукою в повітрі, ніби мацав його.
— Він не дихає, — сказав він. — Я не чую його серця. Його бік...
Стара жінка, протиснувшись під рукою величезного землекопа, вражено скрикнула:
— Дивіться!
Усі поглянули туди, куди вона вказувала зморшкуватим пальцем, і побачили обрис руки, що, прозора, безсило лежала на землі. Вона була неначе скляна, на ній було видно артерії, вени, нерви й кістки.
Просто на очах рука Невидимця темнішала і ставала непрозорішою.
— А от і ноги! — вигукнув констебль.
Поволі, починаючи від рук і ніг і далі до інших органів, тіло Ґриффіна ставало видимим.