Я й сам був розгублений, та раптом згадав про жінчиних родичів, що жили в Лезерґеді.
— Лезерґед! — вигукнув я, покриваючи гул.
Дружина глянула на схил пагорба. З будинків вибігали здивовані люди.
— Але як же ми дістанемося туди? — запитала вона.
Біля пагорка я побачив загін гусарів, що їхали верхи під залізничним мостом; троє вершників заїхало у відкриті ворота Східного коледжу; ще двоє пішки подалися до будинків. Сонце, прозираючи крізь дим над коронами дерев, здавалося криваво-червоним і відкидало лиховісний відблиск навкруги.
— Стій тут! — гукнув я. — Тут безпечніше.
Я кинувся до заїзду, бо знав, що в господаря є кінь і візок. Я квапився, впевнений, що за якусь хвилину усі по цей бік пагорба почнуть тікати. Господаря я застав у барі. Він загалом не чув нічого, що коїлось навколо. Стоячи спиною до мене, з ним розмовляв якийсь добродій.
— Не менше фунта, — казав господар, — але ж і везти нікому.
— Я даю два, — кинув я через плече незнайомця.
— За що?
— І до півночі поверну, — додав я.
— Господи! — Здивувався господар. — І куди люди поспішають? А я собі продаю засмажену свинину... То, кажете, два фунті до півночі повернете? Що воно діється на світі?
Я хапливо пояснив йому, що мушу негайно їхати, і, таким чином, найняв візок. Тоді й на думку мені не спало, що сам господар заїзду теж мусить вибратися з домівки. Я сів у візок і бруківкою погнав до свого дому. Залишивши візок на дружину й служницю, я заскочив до хати і нашвидкуруч зібрав щонайцінніше. Букові дерева біля будинку всі були в полум’ї, залізна огорожа від дороги почервоніла. Коли я складав речі, до нас заскочив піший гусар. Він бігав із хати в хату й попереджував, щоб населення негайно вибиралося. Він уже майже зник, коли я переступив поріг, несучи свої пожитки, зв’язані в скатертину. Я гукнув йому навздогін:
— Які новини?
Він обернувся, глянув на мене й гукнув щось таке: «Вилазять наче в якихось мисках», — і побіг до сусіднього будинку на пагорбі. Раптом вихор чорного диму на якусь мить сховав гусара. Я підбіг до дверей свого сусіда й постукав, щоб переконатися, чи він уже виїхав з дружиною до Лондона і чи замкнув двері. Потім, згадавши обіцянку, дану служниці, знову повернувся додому, виніс її скриньку й прив’язав у задку візка. Нарешті я вхопив віжки і, стрибнувши всередину, сів поруч з дружиною. За хвилину гуркіт і дим залишилися позаду, а ми щодуху мчали схилом Мейбері-Гіллу до Олд-Вокінга.
Перед нами лежав залитий сонцем мирний краєвид: обабіч дороги — лани пшениці, а далі, збоку, мейберійський заїзд із вивіскою, яку хитав вітерець. Перед нами поспішав бричкою лікар. Спускаючись схилом, я обернувся, аби побачити, що там діється позаду. Густі хмари чорного диму, пронизані червоними язиками полум’я, здіймалися в тихому повітрі, кидаючи на зелені верхів’я дерев свої важкі тіні. Тепер уже дим слався і на захід, і на схід від Вокінга аж до байфлітських соснових лісів. На дорозі було повно втікачів. У гарячому повітрі пролунав глухий, виразний стукіт кулемета; хвилина — і він обірвався, а потім почалися рушничні постріли. З часом я зрозумів, що це марсіани палили все, що тільки лежало на шляху теплового променя.
Візник із мене нікудишній. Ще раз обернувшись назад, я побачив, що й другий горб також укритий чорним димом. Попустивши віжки, я хльостав коня, аж доки Вокінг та Сенд закрили нас від того розпачу та жаху. Лікаря я обігнав вже перед Сендом.
Розділ X
Буря
Від Мейбері-Гіллу до Лезерґеда — близько двадцяти миль. У повітрі стояв аромат сіна, що сушилося на буйних лугах за Пірфордом. З одного боку дороги тягнувся барвистий і духмяний живопліт із кущів шипшини. Стрілянина, яку ми чули дорогою, їдучи з Мейбері-Гіллу, припинилася так само несподівано, як і почалася. На землю спадав вечір, тихий і спокійний. О дев’ятій ми щасливо дісталися до Лезерґеда. Кінь з годину перепочив, а я тим часом повечеряв у родичів і попросив їх дати притулок дружині.
Сама вона всю дорогу мовчала і, здавалося, була пригнічена, немов передчуваючи якесь лихо. Я намагався заспокоїти її, запевняв, що марсіани прикуті до ями власною вагою і що вони зможуть відповзти од своєї схованки ледве на кілька кроків. Але дружина майже не відповідала. Якби не слово, що я дав власникові заїзду, то вона, певно, умовила б мене не пускатися проти ночі в дорогу. О, якби ж я знав.. Коли ми прощалися, вона була дуже бліда.
Щодо мене, то я цілий день ходив, ніби в гарячці. В крові вирувало щось подібне до військової лихоманки, яка інколи вражає ціле цивілізоване суспільство. Мене зовсім не лякала нічна поїздка до Мейбері, мені навіть було якось сумно, що вже припинилася стрілянина. Я боявся, що це означає крах марсіанських завойовників, а мені дуже хотілося бути очевидцем їхнього розгрому.
Близько одинадцятої я вирушив назад. Ніч стояла темна. Коли я вийшов із освітленого передпокою, вона видалась мені зовсім чорною. Було парко, як і вдень. Хмари летіли швидко, хоча в кущах не було ані шелесту. Служник родичів засвітив обидва ліхтарі. На щастя, я добре знав дорогу. Дружина стояла в освітлених дверях, доки я сів у візок, а тоді хутко обернулася й пішла в дім. Родичі, що стояли на ґанку, побажали мені щасливої дороги.
Гнітючий настрій жінки майже накрив і мене, та але марсіани знову заволоділи моїми думками. Тоді я ще не знав нічого ані про результати вечірнього наступу, ані про причини, які призвели до сутички.
Проїжджаючи через Окгем (я повертався цим шляхом, а не через Сенд і Олд-Вокінг), я побачив на заході криваво-червону заграву, що дедалі вище підіймалася в небо. Насувалися грозові хмари і змішувалися з багряно-чорними стовпами диму.
Ріплі-стрит була безлюдна. Лише кілька освітлених вікон, але, крім них, жодних ознак життя. Там, де дорога повертає на Пірфорд, я мало не наїхав на гурт людей, що стояли спиною до дороги. Коли я проминав їх, вони навіть не озвалися. Не знаю, чи було їм відомо, що діється за горбом; так само не знаю, чи спали мирно в тих оселях, що повз яких я проїздив, — чи були вони покинуті й порожні, чи мешканці їх з тривогою стежили за страшними подіями цієї ночі.
Від Ріплі до Пірфорда я їхав долиною Вей, і мені не видно було червоної заграви. Коли ж я виїхав на невеличкий горб за пірфордською церквою, заграва з’явилася знову, а дерева уздовж дороги зашуміли, віщуючи наближення бурі. На пірфордській церкві оддзвонили північ, і попереду на тлі червоного неба замаячіли чорні верхівки дерев і дахи Мейбері-Гіллу.
Раптом лиховісний зелений блиск освітив переді мною дорогу і лісу напрямі Едлстона. Я відчув, що віжки натяглися. Смуга зеленого вогню раптом пронизала темну хмару і впала десь у полі, ліворуч від дороги. Третя летюча зірка!
Слідом за нею сліпуче вдарила фіолетова блискавка навислої грози, і загримів грім. Кінь закусив вудила й помчав навскач.
Я нісся пологим схилом до підніжжя Мейбері-Гіллу. Одна за одною блискавиці краяли небо. Безперервно гуркотів грім, і чути було якийсь дивний тріск, який нагадував роботу величезної електричної машини, аніж звичайну грозу. Миготіння яскравого світла сліпило мені очі, а дрібний град сік обличчя.
Спочатку я дивився тільки на шлях, а потім увагу мою привернула якась дивна химера, що швидко спускалася з протилежного схилу Мейбері-Гіллу. Спершу мені здалося, ніби то мокрий дах якогось будинку, але, коли спалахнула одна, а за нею й друга блискавка, я помітив, що химера пересувається. Дивовижне це було видіння! На мить запала моторошна темрява, а там знову — сліпучий спалах, від якого стало видно немов удень. Червоний будинок сирітського притулку на узвишші, зелені верхівки дерев і ця загадкова штуковина — все було видно напрочуд ясно.
Що то була за химера! Як її змалювати?! Страхітлива тринога, вища за будинки, яка, ламаючи дерева, продирається молодим сосняком; крокуюча машина з блискучого металу, що ступає по вересу. З вершини її спускались якісь сталеві суглобисті линви; гуркіт її ходи зливався з ударами грому.
Мигнула блискавка — і знову з темряви з’явилась тринога. Вона стояла на одній нозі, а дві зависли в повітрі. Зникнувши в мороці, дивна машина знову появилася при світлі блискавки вже на сотню ярдів ближче. Можете уявити собі складаного стільця, що, нахилившись, швидко простує вперед? Отаке видовище показували короткі спалахи блискавиць. Тільки уявіть собі замість стільця встановлену на високій тринозі невідому величезну машину.