Відчинив мені Польда Штрунц у чорній масці, Ріта Недомова теж була в масці, вона взяла з мене сотню й дала таку саму, як у неї, маску:
— Одягни це, ми в найманій квартирі й хочемо всі лишитися невпізнаними.
У салоні з дерев’яною різьбленою стелею в масивному каміні з чорного мармуру вгасало полум’я. Біля каміна, скулившись від холоду, сиділи дві жінки та ще якась парочка. В усіх на обличчях були чорні маски, але й під ними я декого впізнав, скажімо, Любоша Малека, колишнього Міхалового однокласника. Але хто решта?
— Всі ці люди — прибульці з гір, вони з’явилися тут під вигаданими іменами, бо страшенно бояться викриття. Тих двох звуть Доріс і Зуза, — кивнула рукою Ріта. — Доріс — це та, що в окулярах, вона професорка чи щось подібне. А он двійко молодят, Гіта й Гаспар. Маю враження, що Гіті хотілося б, аби розчинний порошок зробив її чоловіка справжнім чоловіком, бо він досі ні риба, ні м’ясо. Яке ім’я вибереш собі ти?
— Може, Роберт?
— Добре, натягай маску — й до роботи. За півгодинки скінчимо, бо мушу повернути ключі, — сказала Ріта й повела мене до товариства. — Знайомтеся, це Роберт, справжнісінький! Тепер нас четверо на четверо, тож можемо починати.
Ми підсіли до столика біля каміна, для кожного вже було приготовано чашку з розчинним порошком на дні й кухоль з теплою водою. Я проковтнув свою мізерну порцію (там ледве було тридцять грамів, що коштують тридцять крон, Ріта хоче на цьому заробити), випив півкухля й став чекати, що ж буде далі.
— Ви — перший рудий екземпляр, з котрим я познайомилась, — звернулася до мене професорка Доріс, роздивляючись мене так пильно, аж окуляри в неї затуманились.
— Ти ще не знаєш мене! — самовпевнено промовив Любош Малек, ковтнувши вміст власної чашки. — Я був ватажком гнідої ватаги й тримав у жаху цілу вулицю… — почав дешево брехати цей хлопчак, вигадавши все це, очевидно, під час тривалих зимових канікул у горах.
— Справді? Це страшенно цікаво… А я каталася на санчатах у горах і нудилась, бо мій чоловік уже півроку монтує щось там в Індонезії… — багатозначно мовила Зуза — вгодована молода пані, сівши впритул біля нього. — Тож розкажіть мені про буре пекло, що було тут…
Між тим неповноцінний чоловік Гаспар проковтнув свій порошок і запив його водою.
— Бери й мій! — наказала йому дружина Гіта, підсуваючи свою чашку.
— Чи не буде забагато? — озвався Гаспар. — Тим більше що я ковтав його вчора й позавчора.
— Але порошок абсолютно не вплинув на тебе, — мовила Гіта так уїдливо, що навіть під маскою було видно, як Гаспарові соромно.
Бурість цікавить мене як біологічний феномен, я хочу написати про неї статтю до нашого інститутського журналу, — пояснювала мені професорка Доріс, обережно набираючи порошку, неначе то була сильна отрута. — Я за фахом — зоолог.
— … я ліквідовував щодня по півтисячі півтонних чотириметрових мазутових саламандр, — вів далі Любош Малек. — А якось уночі… Ми, бійці, зрозуміло, спали покотом у приміщенні складу разом з допоміжним жіночим персоналом. Розумієте, там були фронтові умови… І при цьому пекельне збудження.
— Розкажіть, будь ласка, докладніше про це… — наполягала Зуза, поклавши йому руку на коліно. Видно, пані добряче виголодалася в горах.
— Мене передусім цікавлять бурі реакції в специфічних ситуаціях, скажімо, лібідо в самиці, — теревенила професорка Доріс, усунувши мені в долоню свої вологі кістляві пальці. Очевидно, вона сподівалася, що я відразу ж на неї клюну, а вона напише про це статтю до свого зоологічного журналу… Ця вчена коза почала вже дратувати мене. Колись у нашій банді були принаймні веселі й гарні жінки. Навіть Мія була дуже весела дикунка… А ця Доріс не веселіша за правила дорожнього руху, пальці в неї — мов лід, а її окуляри стежать за мною, як за горилою в зоопарку.
Метикувата пані Зуза нетерпляче (адже мала вільних лише дві години) залізла Ларрі-Любошеві під сорочку:
— Покажи-но мені своє руде звірятко, Ларрі… Але ж у тебе тут нічогісінько немає!
— Може, не треба отак зразу… При всіх… — затинався великий «боєць» Ларрі.
— Боже мій! — раптом вигукнув тонким голоском Гаспар, намацавши під рукавом дрібненький рудий наріст БЗУ. — Воно починає рости на мені! Я ж казав, що для мене того порошку забагато!
— Зі мною нічогісінько не здатен удіяти, а вже маєш на собі цю гидоту! — вискнула пані Гіта. — Я ще чого доброго заражуся від тебе…
— А ти ж думала як! — заспокійливо сказала Ріта. — Хіба не заради цього ви обоє тут? Але не бійтесь, адже й у мене є таке, й воно мені зовсім не вадить.