— Звідси зовсім не видно нашої вулиці, — сказала Леона. — І нашої машини біля будинку.
— Бо під нами мазутова маса завтовшки дев’ять метрів.
— Ого! І це надовго?
— Все залежатиме від нас. Мазут — це наче дикі джунглі, що постійно ширяться. Коли нам пощастить зупинити збільшення маси мазуту, вона почне сама швидко зменшуватися, оскільки буде змушена підтримувати своє існування за рахунок власних ресурсів. Не маючи іншого живлення, мазут пожиратиме сам себе, розумієш? А велетенська маса має велетенські потреби.
— Так чому ж ми не перестаємо його живити?
— Перестанемо. Після оголошення ТСЗ, сьогодні з десятої години ранку припинено спалювання вугілля, нафти тощо. Однак, повністю зробити це неможливо. Повинні їздити автобуси та машини «швидкої допомоги», треба опалювати лікарні й житлові будинки, принаймні комунальні квартири. Зрештою, тут живе сто тисяч людей, і кожен виробляє відходи. Щоб нічого цього не виробляти, ми змушені були б не їсти, не пити, навіть не дихати.
— Виходить, ця бура чортівня множитиметься й далі?
— Так, але наші пропелери та прожектори почнуть знищувати мазут. Треба встигати ліквідовувати його швидше, ніж його маса збільшуватиметься.
— А якщо не встигатимемо?
— Це було б дуже погано. Маса мазуту почала б збільшуватися, густішати, важчати, його рівень увесь час піднімався б. Мазут затопив би нас. Ми просто повинні його випередити. Зробити все можливе, щоб від нього лишився тонкий шар сухого пороху.
— Тонкий шар? Подивися, скільки його — ціле море, мільйони й більйони тонн!
— Ти перебільшуєш, Леонко. Поки що це море завглибшки дев’ять метрів, площею кілька сотень квадратних кілометрів, а вся його величезна маса складається переважно з води, повітря й газів, що набули вигляду аерозолів, гелю й мікропіни. Твердих речовин у мазуті мало, це лише той порох, до якого зрештою ми доведемо мазут.
— Слава богу, що хоча б діти наші в Шумаві! — промовила Леона.
Станіслав відвернувся од вікна. Шумавські гори здавалися тепер островом, що постійно зменшується в підступаючому бурому морі.
— Візьми парасольку, люба, — сказав він дружині.
— Хіба ми не поїдемо машиною? Чи ми вже не можемо дістатися до неї?
— Ні, просто вже десять годин діють закони ТСЗ… Знаєш, скільки мазуту утворюється з вихлопних газів нашої «шкоди» за хвилину?
— Ти ж казав, що ця чортівня все одне зростатиме. Не йти ж мені пішки серед цієї рудої погані… Я ж тільки-но вимила голову.
Ввімкнувши фари й двірники, Станіслав Бімонь обережно спускався вниз до центру. Проїжджою частиною й тротуаром вільно качалися клапті мазуту, схожі на перекотиполе. Двірники мигтіли на передньому склі. Зненацька просто перед радіатором виник темний силует.
— Переїдеш! — зойкнула Леона, затулившись долонями.
Рипнули гальма, силует був перетятий навпіл світляними конусами фар, але його верхня половина й далі рухалася, сунула металевим капотом, аж поки розпласталася на передньому склі, заліпивши навіть бічні віконця клейкою рудою плівкою. Після цієї першої сутички Бімоні поїхали ще повільніше.
У нижній частині міста, на березі Лаби бура хурделиця послабшала. Важкі клапті мазуту після багатотижневої мандрівки в повітряних потоках Європи надовго оселялися тут, осідаючи на дахах будинків. З товстих шарів мазуту стікали струмені світло-рудого гелю, які тверднули, перетворюючись на темні сталактити, а з липких заметів на тротуарах їм навстріч немовби виростали виноградні лози з цієї ж речовини, плазуючи вгору стінами будинків, оповиваючи і пожадливо зливаючись із сталактитовими бурульками. Можливо, це єдиний гігантський організм? Досі ще точно не доведено, але вважається, що мазут має якийсь примітивний розум або в усякому разі інстинкт невтримного розмноження й поширення.
Комплекс будівель крайової лікарні, здавалось, обріс бурою скломасою, стіни були вкриті потворними рухливими барельєфами, що важко сповзали вниз або дерлися вгору по вікнах і карнизах, драглі змішувались і мінилися, ніби підкорялися чиїйсь волі. З мазутових куп на дахах, гойдаючись, відривалися товстелезні хоботи, які немов ганялись у повітрі один за одним, зрештою, зчіплялись важкими гірляндами.
— Нарешті… — зітхнула Леона, вийшовши з машини.
— Не бійся, люба. Твоя лікарня охороняється найстаранніше. Просто уяви собі, що зима цього року прийшла раніше, випало багато снігу, який задля різноманітності став цього разу коричневим.