— Я нічого не боюсь.
— Ти мені дуже подобаєшся. Я тебе кохаю. Телефонуй мені на роботу щогодини: о дев’ятій, десятій, одинадцятій, аж доки підеш додому. Повертайсь автобусом, а якщо це буде неможливо, я заїду за тобою.
Вони поцілувались, і Станіслав дивився Леоні вслід, аж поки вона зникла за дверима жіночого відділення. Я дзвонитиму їй о дев’ятій тридцять, десятій тридцять, одинадцятій тридцять, тобто ми розмовлятимемо щогодини — за цей час із нею нічого не може трапитись. Протягом півгодини Леона не встигне вчинити ніякого неподобства.
Хоча вона спроможна… — подумав Станіслав. «Господиня й водночас — Клеопатра», — каже моя Леона про себе; так воно і є. Чудова жінка, мати наших синів, моя порадниця і невтомний ініціатор, кмітлива подруга й коханка, здатна викликати найпалкіші почуття. Жінка, яку хотів би мати кожен. І Леона знає це аж занадто добре… Я кохаю її, тільки її єдину так, як вона цього заслуговує, хоче й вимагає. Якщо вже Леоні чогось заманулося — вона починає під’юджувати, гризти, свердлити, стає неспокійна, вирує, наче пара в котлі під високим тиском, з тисняви якого за найменшої можливості виривається. Надто високий тиск темпераменту змушує Леону відчайдушно братися до всіляких ігор, починаючи від дитячих… аж до небезпечних. Задля наших синів, задля сім’ї її треба охороняти. І найбільше — від неї самої.
Велика асфальтована стоянка ПЧХП була майже порожня, мало хто сьогодні зважився приїхати машиною, надворі ввімкнули перші прожектори, навколо яких тривала лихоманка останніх приготувань.
Дорогою до корпусу В Станіслав Бімонь був змушений проїхати крізь височенну піраміду мазуту, над верхом якої, мов над кратером вулкана, вихоплювався потужний гейзер брудно-рудої речовини. Зливаючись потоками, речовина важко, мов лава, сунула вниз.
На даху корпусу трималася за поруччя секретарка Тіна Трикова. Станіслав, який стояв неподалік, раптом стрепенувся: стометрова бетонна труба центральної котельні ПЧХП, з якої й досі піднімався звичайнісінький чорно-сірий дим, тепер стирчала над бурим морем хмар усього на два-три метри, а хмара й далі швидко підіймалася, наче охоплена повінню могутня каламутна річка, тоді знову падала вниз.
— Спускайся, — тихо наказав Станіслав Тіні. — Ми там будемо потрібні.
— Я боюся за Томашека. — Тіна кивнула на залиті сонцем гірські верхи.
Будинки переселенців мигтіли проти сонця маленькими блідими крапками на бурому тлі.
— Мазут не підніметься в гори?
— Не бійся, Тіно. Не повинен.
— Ти добре зробив, одіславши обох своїх хлопців до Шумави.
— Тепер не має значення, хто де. — Станіслава раптом охопив неспокій за синів, але він узяв себе в руки. — Тепер має значення лише висота над рівнем моря, а там, де твій Томашек, достатньо високо. Ходімо.
У рудій пітьмі під стелею першого поверху корпусу неспокійно мерехтіли лампочки. Станіслав зв’язався по телефону із штабом ПЧХП, але йому відповів втомлений хрипкий голос:
— Ваша черга, товариші, надійде в самому кінці. Викличемо вас, коли знадобиться, а поки що не заважайте!
Тіна підійшла до вікна і, як щодня, стала видивлятися на подвір’ї біля гаража свого колишнього чоловіка Тібора. Звідси виднів тільки його чорний шкіряний піджак. Уже цілий рік Тібор і Тіна розмовляли лише по телефону. Невесела історія. Скоріше навіть обурлива. Якщо чоловік покинув напризволяще дружину з дитиною саме зараз — то це вже не чоловік, сказала собі Тіна.
— Тіно, будь ласка, дай тут якийсь лад, бо точно о десятій треба вимкнути світло, — сказав Станіслав і пішов до свого кабінету.
Одна стіна вузького приміщення була до самої стелі зайнята металевими полицями турботливо впорядкованих журналів, книжок і мікрофільмів, на металевому ж столі лежали відхилені зразки екохліба для міланського ярмарку. То була чергова невдача, цього разу особливо прикра…
Технолог-експериментатор, кандидат наук Станіслав Бімонь (35 років) підійшов до свого стелажа й притиснувся лобом до прохолодних книжкових корінців. Я працював над цим екохлібом не за страх, а за совість, подумав він. Хіба цього замало? Що, власне, людина ще може? Раптом його охопило почуття вичерпаності й неймовірної слабкості. Чи не роблю я якоїсь принципової помилки протягом усіх цих років? А, можливо, і всього життя?.. «Перша ознака розуму — це сумнів з приводу загальновідомого», — криво посміхався колись Роган. Це всього-на-всього афоризм. Просто жарт. Виходить, я не повинен вірити навіть прогнозам погоди або розкладові руху поїздів? «Прогнози погоди все одно не збуваються, а поїзди спізнюються, — засміялася якось Леона, — і життя не рухається за законами твоєї науки». Але це не вада науки. Досить подивитись у вікно на оцю буру чортівню… А скільки років саме наука захищала нас від екологічної катастрофи!