Выбрать главу

У повітрі літали пластівці, деякі з них були не менші від пекучих італійських медуз. Одного разу, коли був знявся вітер, згадалось Міхалові, ми з мамою вирішили поплавати у великих хвилях, але раптом у воді з’явилися червоні парасолі, що пекли, наче кропива. Я біг морською мілиною поперед мами (вона боялася мов дитина) і розкидав ті потвори на всі боки, щоб вони її не попекли.

Автобуси, напевно, вже не ходили. З кожної сміттєвої урни тягся бурий кущ мовби виноградної лози, а там далі здіймався справжній бамбуковий гай, схожий на зарості в Сухумському ботанічному саду, де Міхал з матір’ю їли морозиво. Так, я чимало подорожував, подумав хлопець. Адже тато хоче мені багато показати, а мама водить по картинних галереях та соборах, які, напевно, всюди однакові. І скрізь треба по півгодини чекати екскурсовода в розжареному автобусі. А після півгодинного огляду знову півгодини чекати в автобусі на тих, хто заблукав чи затримавсь. У Ватикані ми чекали добру годину. В сто разів краще подорожувати з рюкзаком і спати на вокзалах або просто неба… Однак під час літніх подорожей ми з мамою найбільше бачимо одне одного, бо вдома зустрічаємося, власне, лише в дверях. Напевно, це кепсько, коли мусиш їхати аж до Ватикану, щоб годинку побути зі своєю матір’ю, еге ж?

У низинних районах міста мазуту випадало трошки менше, але через це його більше лізло в будинки; тут уже були не тільки поліпи, восьминоги й змії, але й величезні мішки, здорові хлібини, торби, черева… Як на свій вік, я дуже забудькуватий, сказав собі у думці Міхал. І неуважний, і жахливо нервовий. І відчуваю нагальну потребу познайомитись із пристойною дівчиною.

Головпоштамт нагадував випатраного оленя, якого Міхалів батько вполював колись у Польщі. Скрізь по стінах висіли величезні брунатні печінки, селезінки й кишки, тут же тіпалися серцеві м’язи. А сусідній готель «Богемія», торговельний центр «Пріор», ощадна каса й житлові будинки здавалися величезними звірами з обідраною шкірою… Ні. Вся площа стала нутрощами єдиної рудої потвори, яка труїла людей і намагалася їх поглинути.

Міхал підійшов до заліпленої мазутом телефонної будки й спробував його на дотик. Що світліший, то дужче мазут розтікався. Немов оте недоварене яйце… Що темніший мазут, то був крутіший, а коли мав колір шоколаду, взагалі ставав цупким, наче гума.

Міхал ткнув пальцями в мазут, потім почав бити кулаком по темно-бурій мазутовій шишці завбільшки з грейпфрут. Від його ударів шишка почала тверднути, стала пружна, мов боксерська груша. Коли він потім роздряпав нігтем її тонку оболонку, то зсередини витекло густе желе, яке швидко засихало на повітрі. Нарешті від темної кулі залишився тільки легкий бежевий наліт. Цікаво, подумав Міхал. Однак я мушу бігти на роботу.

На подвір’ї ПЧХП панувала страшенна метушня. Можливо, й не помітять мого запізнення, заспокоював себе Міхал Роган і захекано вбіг на третій поверх корпусу Г. Але всі три кімнати відділу реклами тонули у бурих сутінках, ніде нікого не було. Виходить, він сьогодні перший! Такого з ним ще не траплялося.

Треба швиденько позасвічувати лампи, насамперед на своєму столі, ніби я старанно працюю щонайменше годину. Міхал зіперся ліктями на розкидані з учорашнього дня папери й замислився над своїм робочим планом на листопад: абрикосовий йогурт «Априйово», дитячі пряники «Мишко» та ожиновий джем (хоча ожини в ньому буде небагато).

За дві тисячі крон на місяць (до них можна додати як мінімум ще дві, що я їх витягаю з тата й однаково лишаюся «порожнім») я повинен займатись рекламою виробів ПЧХП. Але моя реклама нікому не подобається. Навіть мені самому.

Скажімо, для серії «масло й жири» я придумав гасло «Наше масло вищого гатунку ощасливить усю родину». Ще й малюнок: тато, мама, троє дітлахів — кругленькі, наче п’ятеро рожевих поросят, і всі щиро радіють маслові вищого ґатунку. Цю мою рекламу не прийняли, бо ми зайнялися новою пропагандою: зменшувати вагу тіла, надрукували й малюнок рахітично худющої дівчини, яка тримала пляшку олії «вітанол».

Для печінкового паштету «Аутокемп» я зробив цілий триптих (не даремно ж тато водить мене по всесвітньовідомих картинних галереях): 1. Картина, на якій орел викльовує печінку прикутого до скелі Прометея. 2. Той самий орел б’ється в клітці, аж пір’я летить; розкутий і усміхнений Прометей сам кладе власну печінку на початок конвеєра. 3. З другого кінця того ж конвеєра зіскакують консерви печінкового паштету «Аутокемп».

Триптих мій також забракували, а замість нього знову надрукували кощаву дівчину з ідіотською банкою консервів у руці.