Для чого ж мене тут тримають? Ну, звичайно: бо мій тато дуже видатний, та ще й улюбленець генерального директора. Сиджу за цим столом з першого вересня, незабаром уже чотири місяці, і мені тут дедалі менше подобається.
Спочатку я хотів вивчати філософію, як мама, і передусім тому, що прагнув самопізнання. Але приймальна комісія вирішила, що це недостатня причина (та й у гімназії я не вельми добре вчився), й мене не прийняли. Батько був тоді в Данії, інакше він би все владнав. Коли ж повернувся, було вже пізно, і мій невтомний (часто аж до нудоти) геніальний тато домовився з генеральним, щоб мене взяли сюди.
Краще б я працював десь-інде, із звичайними людьми, скажімо, рятувальником на пляжі, таксистом, робітником сцени, звукооператором, диск-жокеєм, оскільки на музиці розуміюся найкраще. Більше ні на чому. Проте задля мами мушу мати якусь «нормальну» роботу. Нічого не поробиш.
Але з чого ж розпочати? Назва абрикосового йогурту «Апрійово» нічого мені не говорить. Йогурт я ненавиджу. Ожиновий джем… А яка, власне, на вигляд справжня ожина?.. Тепер цього вже ніхто не пам’ятає. Попрацюю спершу над дитячим пряником «Мишко». Дітей я дуже люблю, треба зробити так, щоб він їм сподобався… Можливо, тут пасуватиме малюнок ведмедика, який витягає пряника з пряничного будиночка…
Замисленого молодого рекламного діяча збентежили двоє чоловіків у чорних гумових фартухах. На одному були звичайні окуляри, другий сховав обличчя за захисним плексигласовим щитом. Той другий одразу від дверей крикнув:
— Ого, тут світиться, наче на балу… Ти що, не знаєш про оголошений ТСЗ?!
— Я?.. Ніхто мені нічого не казав… — захищався Міхал.
— Ти не чув сирени?
— Чув, але… я подумав, що це в зв’язку з темрявою, як це роблять під час туману на морі…
— Що це за дурень? — здвигнув плечима чоловік за щитком.
— Цить… Це син доктора Рогана, — швидко зашепотів той, що в окулярах.
— Зараз байдуже, хто чий син. Негайно все загасити, вимкнути, зачинити й миттю на подвір’я!
На подвір’ї стояв страшенний гамір, ревли сирени й мегафони, прожектори світили на повну потужність, величезні ПМ-пропелери сердито рипіли, наче вітряки, в повітрі літало шмаття мазуту. Серед цього шарварку метушилося чимало людей з граблями, й ніхто, здавалося, не знав, що робити.
Міхал дивився на свого славетного батечка, який надійно сховався під дахом прохідної, спокійнісінько тримаючи в руках граблі. Можу присягнути — вперше в житті! — в думці вигукнув хлопець. Батько тримає їх невимушено й елегантно, наче ключку для гри в гольф. При цьому він нагадує великого магістра садівництва… Та й не самого тільки садівництва, а всього на світі. Людина не може не захоплюватися ним. Мій геніальний тато крім усього ще й неперевершений актор.
— Ти що тут тиняєшся? — крикнув хтось Міхалові й рішуче тицьнув йому в руки граблі.
МАЛИМИ ЗАСОБАМИ — ВЕЛИКУ СПРАВУ! Звичайно, всі не можуть боротися проти мазуту поблизу ПМ-прожекторів, пропелерів і складних спеціальних приладів. Проте й звичайнісінькі граблі дають прекрасні наслідки. Металеві зубці розривають тонку оболонку мазуту, чутливий незахищений осередок якого лише завдяки денному світлові й кисню висихає раніше, ніж знову встигає з’єднатися й розростися, й розпадається на нешкідливий сухий бежевий порох. Гребіть спокійно й розмірено!
VIII
Метушня на подвір’ї припинилась, коли члени кризового штабу, утвореного з представників дирекції та громадських організацій, особисто приступили до боротьби з мазутом.
Відповідно до оперативного плану штабу колектив ПЧХП було розподілено на шістнадцять бригад різного профілю (приблизно по тридцять чоловік). На чолі кожної бригади став навчений бригадир.
Було використано кожного, хто мав хоч якусь підготовку для роботи з ПМ-приладами. Всі інші працівники нетехнічних спеціальностей теж підлягали кризовому штабу.
Якщо шістнадцять бригад через певний час були готові до роботи, «всі інші» стояли, сором’язливо спираючись на видані їм граблі, аж поки до них підійшов начальник кризового штабу.
— Ви будете так званою дворовою бригадою, ліквідовуватимете мазут граблями. Бригадира ми не встигли підібрати… — Погляд начальника зупинився на могутній постаті Станіслава Бімоня. — Бригадиром дворової бригади, напевно, будете ви.
— Слухаюсь! — відповів Бімонь.
— Поділіть бригаду на три групи, навчіть людей і не втрачайте жодної хвилини, — наказав начальник і поквапився до штабу.