Шоколадні саламандри, напоровшись на колючий дріт, зійшли рідиною, попадали й висохли.
Порожнім дитячим майданчиком у центрі житлового масиву густим гелем простувало двоє дідків у гумових чоботях. Балакаючи між собою, вони тягли граблі, що позначали їхній шлях двома доріжками рудуватого пороху. Міхал Роган з увімкнутим транзистором під пахвою вештався між будинком № 2002 і автобусною зупинкою.
Тільки тут і можу зустрітися з мамою сам на сам, подумав Міхал. Удома темрява, в комуналці не поговориш по-людськи, а мені дуже потрібно перемовитись з нею бодай словом. Але навряд чи я наважуся розповісти їй про це. Ба навіть татові. Він розповів би мені зо два анекдоти про перехідний вік та гормони, а потім порадив би відвести душу з якоюсь досвідченою жінкою. Але я не зміг би в подібному тоні говорити про Тіну. Мама мене принаймні вислухала б, але потім, напевно, сказала б, що Тіна заміжня жінка, має дитину. Це факт, але й він мене не переконує. Мама — фантастична людина, але не вміє надихати, вона найкраще за все заспокоює, коли тобі погано. А мені зараз і навдивовижу чудово, й водночас погано… От з Тіною можна розмовляти абсолютно про все. Можливо, саме тому я до неї так ставлюся. Чому власне, людина закохується? Хай йому чорт, але ж я фактично нічого про це не знаю… Якби вже наука почала дбати про такі життєво необхідні речі!.. А не лише про техніку, яка призвела до цієї катастрофи.
Проблема полягає і в тому, що Тіні рівно двадцять три. Якби їй було б, скажімо, тридцять п’ять, ми ходили б разом, як у кожному другому романі Парала. Або коли б шістнадцять, сімнадцять… можливо, навіть дев’ятнадцять. Але ж її двадцять три та мої вісімнадцять — це просто невдача.
З центральної вулиці звернула присадкувата машина. Міхал побіг назустріч, але коло машини раптом закляк: батьки були в розірваній одежі, їхні руки рясніли подряпинами.
— Що це з вами?..
— Тато заїхав по мене на роботу і завіз до Стржижовицького лісу подихати повітрям, — блідо посміхнулась мати.
— Але що то за подряпини?..
— Стався маленький конфлікт із шоколадним мазутом, — відповів батько, що, як завжди, був у доброму гуморі. — Оскільки це невідома форма, вона б могла називатися Стржижовицькою… Або іменем свого відкривача: саламандри Рогана. Але ні, своє ім’я я дам скоріше засобові проти цих звірів.
Батьки розповідали, перебиваючи одне одного, а Міхал обережно допомагав матері вибратися з машини. Мати була геть подряпана. Батько теж, хоча й не переставав жартувати, розповідаючи, як випробуватиме свої засоби боротьби із стржижовицькими саламандрами… Якщо мазутові потвори проіснують ще бодай місяць, мій бездоганний татусь стане міністром або одержить Нобелівську премію, подумав Міхал. Скоріше за все, досягне того й того.
Грудневі дні ставали все коротшими, і температура в позбавлених світла квартирах ледве сягала двох градусів тепла. В затемнених будинках світилися й гріли лише комунальні квартири, єдині місця, де можна було посидіти в теплі й при світлі, приготувати гарячу їжу або випити чогось із холодильника, прийняти ванну, поголитися, помити голову, попрати, випрасувати білизну, послухати музику або просто зателефонувати комусь.
Голова Станіслав Бімонь замислено походжав комунальною квартирою. Цих двох кімнат зі службами цілком достатньо для потреб семи чоловік, міркував він. Можливо, такі помешкання стануть прообразом майбутніх комун… Адже на земній кулі вже ніколи не буде доволі енергії. Та й харчів. Цілком імовірно, що завдяки мазутовій катастрофі в комунальних квартирах зародилося щось нове й надзвичайно важливе.
— Лишенько, я ж позичала у вас одну тарілку! — почувся з-за тонкої стінки Леонин голос.
Сварка, відгомін якої долинав з кухні, ставала нестерпною.
Якби люди знайшли в собі більше такту й взаєморозуміння, зітхнув Станіслав. Леона хоче в нас удома потайки освітлювати й опалювати, мовляв, голову групи ніхто не контролюватиме. Дедалі важче стає втовкмачувати їй, що існують такі поняття, як відповідальність, мораль, порядок… Вона хоче грати начальницю.
— Одну?! — огризнулася до неї з кухні Тіна. — Дві великі і дві маленькі, сковорідку та дві каструлі!
— Ми позносили сюди весь наш посуд і не маємо на чому жерти! — зарепетувала Ріта.
Моя Леона знову провокує, але Ріта не піддається, зітхнув Станіслав. Ріта єдина з усіх мене рішуче підтримує. Завжди знає, що необхідно робити саме зараз, вона навіть симпатизує мені… Станіслав знову зітхнув і, взявши «Правила», рушив до крижаного коридора перевіряти стан електролічильників у всьому будинку. Еда Роган знову вночі світив. Уже вдруге.