— Тоді я хоч візьму трохи курива на дорогу, — сказала Ріта, витягши з блоку ще одну пачку «Уїнстона», як навар.
Ріта подріботіла вузькою вуличкою на гору, переступаючи через ворушкі хоботи мазуту. Садова хвіртка пані Рубічкової була завалена двометровим бурим заметом, Ріта вилізла на нього й на своїй валізці, мов на санчатах, сміючись з’їхала прямісінько під двері невеликого будинку. Чепурненька пенсіонерка Рубічкова виклала 2500 крон дрібними засмальцьованими банкнотами за всі 100 батарейок. Купує їх у мене по 25 крон, а продає по 40, розмірковувала Ріта. Отже, бабуся матиме добре різдво, адже ж свята й повинні бути радісними.
А тепер підіб’ємо касу, сказала собі Ріта, 2500 крон від Рубічкової — отже, я повернула те, що мала, — свій початковий капітал. Три пачки «Уїнстона» — це шістдесят сигарет, сорок мені до завтра вистачить, а третю я продам за 300 крон. Гарненький приварочок до лікарняного! Ще й преміальна пачка натоптаного сіном «Старту»… Її я використаю по-особливому.
Ріта попрямувала до універсаму, де набила валізу пляшками рому й пива. Про все інше мусила подбати Тіна, адже вона задарма з нею дудлила!
— Сигарети й досі не продаєте? — заради сміху запитала Ріта в касирки.
— Якби ж то продавали!
— Можливо, завтра для вас у мене й буде кілька пачок найліпших американських сигарет всесвітньовідомої фірми «Уїнстон».
— По чім?
— Як для вас — по триста крон за пачку.
— Страшенно дорого… Але я запитаю вдома в чоловіка, без курива його важко витримати, вже двічі розбивав свою вантажну машину.
— До завтра, пані касирко!
З площі Ріта доїхала автобусом до свого житлового масиву. Було темно, але перед будинком знову бовваніла знайома тінь: Отік Файт, що працював лакувальником на деревообробному комбінаті. Не дуже метикуватий, зате високий, молодий і з гарною статурою, саме таких я полюбляю, подумала Ріта. Їм аби тільки до нестями напитися й накуритись.
— Рітушко, благаю тебе, дай хоч одну пачку… — відразу почав канючити Отік Файт.
— Тепер це коштує великі гроші, Отіку. Скільки в тебе є?
— Зараз нічого, але взавтра принесу…
— … знову свої порожні кишені. Не треба так багато пити, Отіку.
— Що вдієш, я тепер одержую тисячу вісімсот крон, а чотириста з них іде на аліменти…
— З такими грошима тепер не покуриш.
— Але я не можу жити без сигарет! Якщо я пару разів не затягнуся, то в мене голова йде обертом. От і сьогодні впав з драбини…
— Кожному щось треба, але ніхто не поцікавиться, чого мені бракує… — Такі натяки Ріта робила Отікові щоразу, аби трохи помучити його. Мені подобається спостерігати, як благають чоловіки… А цей ще й звивається, мов черв’як.
— Ну, йди вже нагору, можливо, й знайду якісь недопалки, — буркнула вона.
— Ріто, ви золотко…
Показавши йому вдома преміальну пачку «Старту», Ріта запитала:
— А що ти мені за це даси?
— Все, що маю. І негайно ж!
— Але ти нічого не маєш.
— Так, але ж… Дуже тебе прошу… — він був готовий на все.
— Все ж таки щось та маєш. Ходімо, я покажу тобі це…
Ріта привела Отіка до Тіниної спальні, але, перш ніж зачинити двері, повісила з зовнішнього боку сітку для волосся (умовний знак для Тіни: «Не турбувати»), ввімкнула великий ліхтар і поставила молодика перед дзеркалом.
— А тепер ти вже знаєш, що в тебе є для мене? — прошепотіла Ріта. — Ще ні? Ну ж бо, швиденько роздягайся! Тут як у холодильнику, а я ще хочу встигнути на телевізор. — Вона відкоркувала пляшку рому й налила дві повні склянки. — Давай поцокаємося, хлопче! — промовила вона зі сміхом. — Мені для розваги, а тобі для сміливості.
У комунальній квартирі ставало дедалі незатишніше: штовханина й сварки з приводу того, кому що належить і хто що повинен мити й чистити. Голова групи Бімонь порадив усім позначити свої речі й продукти чіткими літерами «Б» (Бімоні), «Р» (Рогани), «Т» (Трнкова і Недомова), на прохання мешканців сам малював їх емалевою фарбою на тарілках або ж олівцем на рушниках. Він спробував кольорову туш і лак для нігтів, був готовий навіть вимережати монограми на сорочках та іншому одязі. Але як, скажімо, малювати на зубній щітці, милі, ложках, виделках, ножах? І хто захоче їсти понадписуваний хліб, рогалики, вишкварки або яблука?
У грудні в нахолоджених квартирах ставало темно відразу по обіді, додому можна було добратися лише навпомацки (в усьому місті спостерігалася гостра нестача ліхтариків). У цей час нагріта й освітлена комуналка тріщала по швах, і хто хоч трохи запізнювався, знаходив у кухні лише гору немитого посуду (з літерами і без них), порожній холодильник, у ванній — рештки власного мила, порожню коробку прального порошку. Якщо хтось понад хвилину затримувався в туалеті (туалетний папір теж зникав), то неодмінно починали грюкати в двері, а той, хто приходив до «клубу» останнім, дивився телевізор, сидячи на підлозі.