Павла Роганова тихо зітхала, терпляче миючи в кухні перед вечерею чужі тарілки (її дорога, позначена ініціалами порцеляна стояла в холодильнику з чужими стравами), а потім у задрипаній ванні замість випраної вчора власної білизни знайшла чуже брудне манаття.
— Будеш митись оцим? — запитала її напівгола Ріта, беручи з полички під дзеркалом пляшечку лимонного шампуню, позначену червоною літерою «Б».
— Ні, адже тут написано «Б», виходить, він належить Леоні Бімоньовій.
— Невже?! — криво посміхнулася Ріта, щедро виливаючи шампунь на своє густе темне волосся. Потім вона із задоволенням сполоснула пляшечку й поставила її назад на поличку.
— Ходімо вже додому, — звернулася Павла до свого чоловіка.
— Ти не дивитимешся телевізор? Сьогодні передаватимуть моє інтерв’ю про стржижовицьких саламандр.
— Ти мені краще вдома розповіси про це.
Рогани засвітили вдома ліхтарик (Еда купував чотирикронові батарейки в Ріти по сорок крон за штуку), повдягали кожушанки, а Павла ще й високі м’які італійські чобітки. Потім Павла сіла до піаніно, Еда обгорнув їй ноги грубою вовняною ковдрою, відкоркував пляшку білого вина (охолодженого просто в кімнаті), і Павла почала тихо награвати.
Це триває вже занадто довго, думала вона. В мене не вистачає нервів. Щось мусить статись… Щось хороше.
Павла відпила вина.
— Чому ми ніяк не можемо домовитись у комунальній квартирі?
— Бо ми змушені там бути. Якби ми самі забажали мати на кожному поверсі спільний хол, усе було б чудово. Ми могли б відвідувати його, але могли б і не відвідувати. Обмеження особистої свободи. А знаєш, що найстрашніше в сучасній в’язниці? Там, крім восьмигодинної праці, дозволяється займатися спортом, читати, дивитись телевізор. Але грубість і жорстокість сусідів по камері — найжахливіші за все. Справжнісіньке пекло.
— Але хіба в’язні не можуть домовитися між собою, потоваришувати?..
— Тоді в’язниця перетворилася б на спортивно-лікувальний заклад для похудіння, — засміявсь Еда. — Я б охоче дав себе ув’язнити, бо через твої кулінарні здібності навряд чи схуднеш.
— Я боюся за Міхала.
— А я зовсім ні.
— Це ж твій син.
— Це молодий чоловік, і йому потрібна жінка.
— Але Тіна заміжня, у неї дитина.
— Проте не має чоловіка. Тіні, очевидно, це потрібно ще більше, ніж нашому Міхалові.
— У тебе все так просто виходить.
— А ти все занадто ускладнюєш, люба, — Еда підвівся, поцілував Павлу в голову й зняв кожух. — Піду подивлюся, що там робить Міхал і гляну на Бімонів каземат.
— Тебе все це починає бавити.
— Саме так. Як і все на світі. А що ж тут, власне, такого?
У «клубі» вже закінчувалися телевізійні новини, Станіслав пішов попрацювати до холу, а Ріта відкрила свій щоденний бар: завісила торшер червоною скатертиною, зробила грінки (з чужого хліба та сала) й принесла в одній руці п’ять пляшок пива.
— Міхале, підбери гарну музику! Починаємо з білого танцю! — гукнула вона й, плеснувши в долоні, запросила Еду.
— Не сердься на мене, Едо, що я накинулася вчора на тебе через те освітлення, — зашепотіла Ріта. — Станіслав робить усе правильно, незважаючи на відсутність думок у голові.
— Ти таки добре розумієшся на чоловіках.
— А ти лише тепер це помітив? Слухай-но, тобі не потрібні американські сигарети або батарейки?
— Мені вистачить їх, мабуть, до кінця ТСЗ.
— Але ТСЗ, певно, скінчиться не скоро? Та й по ньому, напевно, мені вже чогось бракуватиме.
Міхал танцював з Тіною, а Леона, залишившись сама, не витримала і привела з холу Станіслава.
— Білий танець! — знову весело крикнула Ріта, впевнено схопивши голову групи й закружляла з ним по підлозі.
— Тс! — засичала Леона, підійшла до Еди, обхопила його обома руками за шию, міцно притиснувшись стегнами, й коханці плавно загойдались у танці.
— Так оті зарази завжди починають! — Тіна Трикова кивнула Міхалові на Леону, — коли хочуть украсти в жінки чоловіка, а в дитини — батька.
— Мій тато часом буває доброю тварюкою, але цього він ніколиб не зробив! — рішуче мовив Міхал, а коли танок закінчився, додав: — Ти не заперечуватимеш, якщо я підскочу додому глянути на маму?