— Ну що ти, зовсім ні! Приведи її краще сюди.
— Мені б дуже хотілось.
Міхал прибіг додому і в глупій темряві перекинув столик з телефоном.
— Мамо, чому ти бодай не засвітиш?
— Мені так краще, — відповіла невидима Павла.
— Мамо, ходімо потанцюємо до комуналки!
— Знаєш, мені сьогодні чомусь не хочеться.
— Я поставлю тобі вальс, ти ж так його любиш!..
— Ти добрий хлопчик, Міхале, але облиш мене сьогодні, добре? А що робить тато?
— Танцює з Леоною. Може, йому щось передати?
— Та ні… Або, знаєш що? Передай йому, нехай відпочиває як слід.
Може, мені лише здалося, чи мама дійсно промовила ці слова з якоюсь гіркотою? — подумав Міхал. Але вмовляти її далі нема сенсу. Моя сповнена музикою мама справді не любить гамору… А над усе, мабуть, мою електромузику, хоча й запевняє, що їй подобається… Мама до безглуздя тактовна.
— І тобі не буде тут анітрохи сумно?
— Тепер уже ні, ти ж прийшов до мене. А зараз іди.
— Я скоро знову зазирну до тебе! — пообіцяв Міхал, а в передпокої вдруге наштовхнувся на той дурний столик. Ідіотський телефон, який зараз взагалі ні до чого, подумав Міхал. Без телефону чудово жити… І взагалі цей ТСЗ починає мені подобатись.
Підлога ощадливо освітленого коридора поблискувала тьмяними смугами. Міхал вибрав одну смугу й пішов нею, наче канатоходець. Я придумав це, коли був ще зовсім маленьким, подумав він, і відтоді завжди отак заспокоюю себе, коли буваю надто знервований. Цілими годинами я ходив отут, коли мама лежала в лікарні з запаленням жовчного міхура. І ще багато разів, коли вона сумувала або я її чимось розсердив. Через батька поки що — ніколи. Кілька разів через Ірену, але недовго. Зрештою, все одно з цього нічого не вийшло. З Марцелою — теж: напередодні іспитів на філософський факультет. Потім — коли влаштовувався до ПЧХП, а ще — перед черговою здачею власних реклам… Згодом полишив це ходіння, аж тепер знову почав, передчуваючи, що в моєму житті відбудуться колосальні зміни… Не варто, щоб Тіна застала мене за цим заняттям, ще подумає, ніби я й досі маленький. Я доведу їй… Вона фантастична жінка… Майже як моя мама.
— Будь лагідною з нашим Міхалом, — попросив Еда Роган Тіну Трикову під час танцю. — Він іще такий молодий, що часом стає лячно за нього.
— Я знаю, — тихо відповіла Тіна, — саме тому й не хотіла б його поранити. Тобі не здається, що вам варто приділяти йому більше уваги? Адже я одиначка…
— Я тепер його погано розумію, Тіночко. Ви обоє вже дорослі, робіть що хочете, та, головне, не робіть того, чого не хочете, добре? Ти ж знаєш, як я тебе люблю. Я, власне, завжди хотів мати доньку…
— Я також хочу. Малесеньку сестричку для Томашека, — зізналася вона Еді, та тут саме повернувся Міхал. Тіна знову була змушена з ним танцювати, та вона й сама цього хотіла.
Кожна жінка потребує, щоб її хтось кохав, говорила сама собі Тіна. Мені зараз так потрібен Тібор!.. Чим він займається сьогодні ввечері?.. Краще не думати про це…
Танцюючи, Тіна слухалася Міхалових рук, що тремтіли від хвилювання. Тримає мене, наче коштовну вазу, майнуло їй. Міхал справді ще хлопчик.
— Ти сумуєш, бо скучила за Томасіно? — Міхал сам вигадав для її синочка це пестливе ім’я.
Тіборові це ніколи не прийшло б в голову, подумала вона.
— Автобуси тепер не їздять у гори, але я можу повезти тебе батьковою тачкою, хочеш?
— До маленького Томасіно?..
— Хоч завтра! І свисну в батька штабне посвідчення: на випадок, якщо нас дорогою зупинять. Тож завтра просто з роботи поїдемо, добре? Я це з батьком якось уладнаю.
— Ти такий хороший, Міхале.
— Мабуть, скоріше дурний, але я радий, що тобі так здається.
За Міхалевою спиною Леона танцювала з Едою. Раптом вона жадібно вп’ялася йому в шию. Тіна побачила все й спохмурніла. Про цю мерзоту Міхал не повинен ніколи дізнатись, сказала вона собі. Хлопець так вірить батькові.
— Досить уже цієї нудоти, Міхале! — гукнула Ріта. — Знайди-но нам щось веселіше, а найкраще — зовсім диявольське!
— Не зважай на неї, — порадила Тіна Міхалові.
Ріті б найбільше підійшов чардаш, аби вона могла півголою вихилятися на столі перед Станіславом на зло Леоні. З Тібором ми ходили на танці майже щодня, майнуло Тіні. Колись, давно… Та й після весілля — теж. Але коли з’явився Томашек, уже бракувало часу.
— Ти знову сумуєш? — озвався до неї Міхал і мало не почав благати: — Не сумуй, Тіно, прошу тебе…
— Я просто втомилася й піду вже спати. На добраніч.
— Почекай я тобі щось приніс…