Міхал наздогнав її в коридорі, несучи в руках величезну полотняну торбу від пилососа.
— Я щодня чую через стіну, як ти ставиш оті свої п’ять касет, — нерішуче почав він. — Вони хороші, звичайно, але я знаю їх уже напам’ять. Я тут підібрав для тебе маленьку колекцію нічної музики…
— Проходь…
У Тіниній спальні Міхал спритно звів цілу башту з приймачів та підсилювачів, тюнерів (чи як там зветься все оте металеве причандалля). Установка почала грати, весело підморгуючи червоними й зеленими вогниками. Міхал рачкував навколо них по килимі, щасливий, що може щось для Тіни зробити… Для матері-одиначки й жінки, від якої втік чоловік.
— Тепер уже не сумуватимеш. Анітрішечки.
Він підійшов до Тіни й незграбно витер їй сльози.
Я не повинна цілувати його, але мені дуже хотілось, подумала вона. Обличчя в нього палало, він тремтів усім тілом. Я тут же його вирядила з хати. Боялася не хлопця, а скоріше себе… Міхалова нічна музика чудова.
Наступного дня він справді повіз мене спортивною машиною до Крушних гір. Дорогою нас зупиняли разів шість, але коричневе посвідчення справляло таке враження, що перевіряючі навіть не дивилися на фотографію.
У гірському будинку для переселенців ми справили сенсацію: перша приватна машина за багато днів. Мама розплакалась. Томашек був щасливий.
Потім Міхал дістав з машини величезну валізу. Він привіз моєму Томасіно десять плиток молочного шоколаду, набір кольорових олівців і крейдочок, казки Андерсена, записані на чотирьох касетах, магнітофон, чорно-білий футбольний м’яч, мабуть, кілограмів п’ять грейпфрутів, торбинку ялинкових прикрас, дитячу гру «Маленький хімік» і засмальцьованого плюшевого ведмедика.
Це був гарний день… Такого в мене вже давно не було… Міхал любить дітей, уміє гратись, і наш Томашек його відразу ж полюбив.
Повернулися ми пізнього вечора. В комуналці вже нікого не було. Міхал приніс із дому вина, і ми довго танцювали. Коли він потім проводжав мене темним коридором, ми зупинилися перед дверима моєї порожньої квартири.
Він почав ніжно гладити мені скроні, а я ледь потерлася щокою об його гарячу долоню. Мені не хочеться зараз думати про Тібора. Але вночі буду… Невже це так погано — побути бодай мить з тим, хто тебе кохає?..
— Люба моя, прекрасна… — здавалося, Міхал марить.
— Заходь, — сказала я. — Але тільки на хвилинку, добре? Пообіцяй мені.
— Зроблю все, що ти захочеш!
Я впустила Міхала й, перш ніж зачинити по собі двері спальні, раптом майже неусвідомлено накинула на ручку дверей жовту сітку для волосся.
Ми цілувалися стоячи, потім сидячи. Схвильована болісним збудженням хлопця, я, врешті, дозволила йому лягти біля себе, та за хвилину знову звелась. Ні. Я справді так не можу. Але потім, зітхнувши, схилилася над юнаком, поцілунком змусивши його мовчати, розстебнула йому одежу й почала заспокоювати його палке збуджене тіло. Він такий добрий до мене, невже я не можу хоч трохи його втішити?
XII
СЕРЙОЗНЕ ЗАСТЕРЕЖЕННЯ ВСІМ! Нова агресивна форма мазуту — триметрові, схожі на людей, дуже небезпечні тіла, які швидко рухаються. Цей новий жахливий різновид удесятеро живучіший за попередні. Його поверхня також набагато міцніша. Існуюча ПМ-техніка неефективна. Оперативним штабам усіх ступенів ужити відповідних заходів.
УВАГА!
АГРЕСИВНА ФОРМА МАЗУТУ
ЗДАТНА НАПАДАТИ НА ЛЮДИНУ!
Вранці 6 грудня центральні вулиці міста були напрочуд чистими, хіба що кілька бурих паростків звисало зі стін будинку ПЧХП. Всюди панували тиша й спокій… Але в повітрі відчувалась задушлива напруженість, неначе перед грозою.
Оперативний штаб ПЧХП віддав суворий наказ — нікому не залишати подвір’я фабрики. Керівники всіх шістнадцяти бригад спішно роздавали особовому складу чудернацькі «оборонні луки» — нашвидкуруч виготовлені дерев’яні дуги, обидва кінці яких з’єднував тонкий міцний дріт, наче тятива лука. Дужим чоловікам замість цих луків було залишено граблі або роздано звичайні пилки.
Перед дев’ятою годиною в усьому місті раптом завили сирени, обидва охоронці ПЧХП вискочили з прохідної, щоб зачинити браму. Однак їм не пощастило цього зробити. На вулиці перед фабрикою знялася лискуча, темно-бура, мов шоколад, триметрова хвиля і з силою морського прибою вдарила в ще не зовсім зачинені ворота. Обидві стулки високої брами зламались, охоронців одкинуло назад, а за мить їхні тіла зникли під шаленим виром.
Сирени замовкли, і в глибокій тиші почулися крики жаху — це виявилася не проста хвиля, а ціла коричнева армія. Подвір’ям шеренга за шеренгою насувалися зімкнуті бойові лави здоровенних мазутних потвор, які нагадували здиблених моржів, величезних саламандр або морських котиків, кенгуру або пінгвінів, або засипані коричневим снігом дерева, ведмедів або триметрових велетнів… Мовчки, в гнітючій тиші, з ледь чутним тоненьким посвистом бура маса навалювалась на людей, які з криками розбігалися по найдальших кутках подвір’я.