— Найгірше мені було в усі оці страшні дні, коли ти зі мною навіть не розмовляв… — тихо сказала Тіна. — Але тепер мені здається, що так воно, напевно, й мало бути.
— Розумієш, я… Спочатку в мене не було нічого приємного, про що я міг би тобі розповісти. Ну, а потім — потім мені вже просто було соромно і я дуже сердився на себе, — відверто розповідав Тібор.
— Куди ми, власне, йдемо?
— Я хотів би… вже додому… Ти пустиш мене?
— Звичайно! Ходім скоріше!
Міхал Роган ще раз глянув їм услід і звернув у вулицю до центру. На дахах будинків кидалося в усі боки й безпомічно сіпалося шмаття приреченого мазуту, нагадуючи викинуту на берег рибу або розтоптане зміїне кубло. Згодом і це кишіння почало вгамовуватися, дійшовши до мертвого спокою.
Зіщулившися, стромивши руки в кишені, Міхал тинявся містом, по кісточки грузнучи в заметах рудуватого пилу, що вкривав вулиці. Того дня, коли над Усті з’явилась бура хмара, а я вранці йшов цією дорогою на роботу, згадав Міхал, Тіна була ще для мене лише гарною сусідкою. На те саме вийшло й тепер. Найгірше для мене — що все вийшло саме так, як має бути для Тіни, Тібора та їхнього маленького Томашека. А я, виявляється, тільки заважав їм.
За червоним поруччям пристані грав оркестр залізничників, і перші пари витанцьовували на молу. З мазутового шару на сталевому мосту насилу дотягся до річки довгий жовтий хобот. Діставшись, нарешті, до поверхні води, він уже не мав сили втриматись і впав униз, де його одразу підхопила течія. Піднявши комір зимового пальта, Міхал попрямував до головпошти, де була мати.
Еда Роган приїхав своєю італійською спортивною машиною (це була одна з перших після навали приватна машина на вулицях міста) до головного штабу ТСЗ у приміщенні головпошти. Приїхав по свою дружину, яка провела тут чотири дні облоги разом з трьома сотнями різних службовців. Дивлячись, як усі вони весело й схвильовано прощаються, Еда був вражений, як багато нових друзів знайшла тут стримана й неприступна Павла.
— Вони всі такі хороші!.. — зітхнула вона, коли, нарешті, Еда, посадивши її в машину, завів мотор.
— Ти також.
— Як і всі! — сказала втомлено Павла, опустившись на м’яке сидіння, що набувало форми людського тіла, але очі її палали. — Я ніколи б не повірила, що такі різні люди можуть так зблизитись.
— Коли їм не лишається нічого іншого, — посміхнувсь Еда.
— Ні, Едо, це не було єдиною причиною. У мене таке відчуття, ніби за ці дні між нами всіма виникло щось нове — чисте й світле…
— Можу тільки бажати, щоб цей стан тривав якнайдовше. Щоб ми винесли урок з цього нещастя, як з перестороги. У вас були жертви?
— Троє. Першого ж дня. Пані Зімова, яка жила навпроти пошти… Вона махала нам рукою з балкона — саламандри зірвали його разом з нею. І від пані Зімової на тротуарі лишилось тільки…
— А хто інші двоє?
— Дурас і Скалнік, солісти опери. Дурас упав на передовій, а Скалнік хотів його порятувати, та з того нічого доброго не вийшло; на сцені вони були запеклими супротивниками, сварилися за кожну роль. А в скрутну хвилину…
— Напевно, кожна людина має в собі якусь іскру. Але вона дуже часто огорнута товстою оболонкою.
— А як там наш Міхал?
— Добре. Як і всі.
— Слава богу. Він щойно приходив до мене, але нічого не розповів. Щось його непокоїть.
— У вісімнадцять років це звичайний і цілком нормальний стан. Далі вже не так гостро все сприймаєш.
— А як твої справи?
— Чудово, як завжди. Погано було тільки першого дня після обіду, коли закінчились сигарети. Але тепер їх уже достатньо. Мені здається, я втратив неповторну можливість кинути палити.
Під колесами низької машини рипів рудуватий пил. Ним було покрито всі вулиці, якими Рогани повільно проминали укріплені центри ТСЗ. Брами фортець тепер було відчинено навстіж, усюди чулися веселі вигуки й спів. Люди обіймались, танцювали й не скоро почали розходитись.
— Усе могло закінчитися значно гірше, — відзначив Еда, — якби не кризові штаби.
— Ви, штабники, виявились молодцями, — посміхнулася Павла.
— Як і всі! Дякую від імені працівників усіх штабів, посвідчення яких у мене в кишені. Тепер добре було б заглянути до якогось лісового куточка. Поїдьмо на Стржижовицький пагорб.
— А там немає саламандр?