У Тібора такі ж коричневі цяточки були на смаглявих руках, плечах і грудях. Але він лише сміявся.
— Ти не боїшся? — вигукнула Тіна.
— А чому я повинен боятися? Адже в нас нічого не болить. Тільки мені страшенно хочеться їсти. Тобі також, правда? Лікуватимемо один одного, добре? А почнемо з добрячого сніданку.
— Вставай, підемо до комуналки. Поголишся, а я там зварю тобі какао. Гайда, вдягайся! — наче з полегшенням запропонувала Тіна.
— Зачекай. Тут, може, й справді щось є…
— Ти думаєш?
— Треба було б перевірити…
— А як ти перевіриш ці руді плями?
— Не просто плями, а ввесь організм треба перевірити, розумієш? Апетит — це, безумовно, добра ознака, але хотілося б іще спробувати… сукупну життєдайну силу, розумієш мене? — Тібор намагався говорити серйозно, але на його гарному смаглявому обличчі вже тремтів прихований сміх, як завжди, коли Тібор кепкував з Тіни.
— Я не подобатимусь тобі така розцяцькована, — сказала вона йому.
— Ти завжди мені подобатимешся, — шепотів він, притягуючи її до себе.
Ніч прихильніша до нещасних, аніж день. Більшу частину ночі з суботи на неділю Міхал Роган просидів, слухаючи магнітофон, потім заснув і прокинувся в холодній кімнаті аж по обіді. От якби проспати ввесь цей гидкий день, майнуло Міхалові. На жаль, тепер мені вже не хочеться спати. Хоча вставати — також. Куди податися й чим зайнятись?
Хлопець зітхнув і почав лежачи роздивлятися руді прищі на своєму тілі. Ясна річ, думалося хлопцеві, я відразу підхопив це, як завжди в своєму житті: кір, скарлатину, двічі — запалення легенів, апендицит, грижу, запалення середнього вуха… Це у мене від мами, бо тато здоровий як кінь у стайні. Тепер у мене ще й нещастя з коричневою недугою. Міхал з цікавістю розглядав та обмацував загадкову висипку, яка з’явилась під час сну… Вчора була як пшоно, а сьогодні стала як сочевиця. Він з відразою розглядав набряклі руді плями на вкритому виразками зап’ястку (вночі він марно силувався відколупнути їх ножицями, подряпався до крові). Коли торкаєш їх пальцем, відчуваєш тепло й пульс… Вони, певно, насичені кров’ю. Притиснувшись губами до зап’ястка, Міхал почав смоктати — сочевичина раптом одірвалась і прослизнула йому в горло. Боже, я проковтнув це, подумав Міхал. Так, треба ще раз, але вже неквапливо, тут потрібен науковий підхід. Хлопець припав губами до наступної рудої шишечки і смоктав так обережно, що відчув, коли вона відокремилась од шкіри й змією прослизнула між губами, приставши до язика. Воно повзе, наче живий звір.
Так, тепер роздивимося його зблизька. Міхал підійшов до дзеркала й висолопив язик — на язику сидів лискучий рудий слимачок. Сидів міцно, як щойно на зап’ястку. Хлопець колупнув його нігтем і заскиглив від болю. Що тепер робити? Він притис кінчик язика до піднебіння й проковтнув слимачка.
Ці звірі охоче переходять до шлунка. Це краще чи гірше? Однаково погано. Але мені варто, мабуть, зайнятися косметикою, щоб можна було з’явитись між люди…
І юнак старанно об’їв рудих слимачків зі зап’ястків та плечей — всюди, де тільки міг дістати губами. Тепер завіюся кудись на танці, спробую знайти якусь, бодай трохи подібну до Тіни.
Одягнувшись, Міхал раптом відчув сильну спрагу й випив цілий чайник холодного чаю та чотири склянки газованої води. Спрага змінилася нестерпним голодом. Міхал запихався хлібом, салом, пряниками, мармеладом, після чого знову добряче напився просто з-під крана — й раптом обважнів, так захотілося спати, що він миттю роздягся й у пообідню пору заліз у ліжко. Все тіло й мозок охопила тупа, але приємна млість.
Я ж однаково хотів проспати ввесь цей проклятий день, сказав ще собі Міхал, відтак спокійно заснув і прокинувся через чотирнадцять годин.
— Ходи, подивися на нього, — сказала Павла чоловікові, привівши його ввечері до синової кімнати.
Міхал міцно спав, а на його розкритих плечах, руках і зап’ястках тьмяніли бурі горошини.
— Нічого особливого, — посміхнувсь Еда. — Це лише прояв підліткових розладів.
— Але вчора це було значно дрібніше, як пшоно, і він будь-що намагався його від мене приховати, — тихо промовила Павла. — Коли я в обід прийшла його вкрити, висипка була як сочевиця, а тепер… як смородина…
— У мене майже така сама, — захихотів Еда й пішов чимось підкріпитися, хоча щойно повечеряв.
Обидва мої хлопці від учора страждають на невгамовний апетит, подумала Павла. А ще ніяк не можуть виспатись… Після вечері ми з Едою завжди читаємо, кожен у своїй кімнаті, а потім збираємося, щоб провести разом найкращі вечірні хвилини за коньяком та сигаретою. Але сьогодні з читанням нічого не виходило — Еда брязкав у кухні тарілками та каструлями, щохвилини гупав дверцятами холодильника, а потім прийшов до моєї кімнати. У нього були масні губи, й від нього пахло вином.