Почну з меню. Насамперед — угорський гуляш. Охоче б зараз скуштував гуляшу, запивши склянкою угорського винця «Сопроні Кекфранкос»… Або ще краще — печена фарширована грудинка, щоб сріблястий жир м’яко стікав її золотавою шкіркою, а до печені — пляшку плзенського з шапкою піни…
Ну, досить! Зітхнувши, Еда помацав тугі бурі шишки під сорочкою. Зранку звір сидів тихо… а тепер знову береться за мене. Страшенно мучить спрага, але не можна піддаватись, бо тоді я зовсім не зможу працювати.
Еда повільно підійшов до металевого робочого столу, налив собі велику склянку води й залпом випив. Але їсти не буду, сам себе запевнив він. Отож випити можу ще. Еда перехилив ще склянку, а потім почав хлебтати просто з крана. Тепер стало трохи краще.
Еда знову підійшов до «ПАВУТИННЯ». На чому ми спинилися? Так, модель ось цього… виробничого осередку в точці перетину сітки. Треба дещо підрахувати на калькуляторі. Почнемо з… меню. Номер перший. Кривавий яловичий біфштекс з прянощами…
Нічого собі… Вже й думати не можу. Страшенно хочеться їсти. Пити також, але не можна ввесь час тільки дудлити воду… Еда востаннє з розпачем глянув на засклену карту, а потім, ставши навколішки перед холодильником, заходився просто з поличок пожадливо хапати шматочки м’яса, призначеного для дослідів.
Згодом, обважнівши, він гепнувся в шкіряне крісло, байдуже втупившись у лискучу поверхню письмового столу. Навряд чи я сьогодні щось надумаю, майнуло йому. Та й навіщо?.. Перший день після такої тривалої перерви… Воно ж від мене не втече.
З насолодою запаливши сигарету, Еда спостерігав за ворушкими кільцями синювато-сірого диму. Коли я вранці вщипнув Тіну за щічку, згадав він, Тіна видалася мені гарненькою пружною лялечкою… Вона, мабуть, уся така пружненька. Яка вона… без одежі?.. Може, знову подзвонити Леоні? Давненько ми з нею не… Вона завжди спочатку… Леонка це вміє… Ага, телефон. Це Леонка, очевидно, перейнялася моїми думками…
Але в трубці почувсь офіційний голос Тіни:
— Прибув головний технолог «Північжиру».
— Трохи згодом… Я чекаю на важливу розмову! — відповів Еда й, дрібно закліпавши очима, спробував зібратися з думками. Подзвоню Павлі. Може, трохи заспокоюсь. Хоча… Мені, власне… Й так добре. Тіло, як кімнатка… гарна тепленька місцина, хі-хі… Павла знову б… гидко… ввесь час одне й те саме. Але ж…
Настрій піднявся, доктор Роган підсунув телефон і почав набирати номер своєї коханки з обласної лікарні.
— Час уже вставати, чуєш? — будила Тіна Трикова свого чоловіка.
Вона сама підвелася вже годину тому, причепурилась і, приготувавши на спільній кухні сніданок, принесла його додому.
— Прокидайся вже, прошу тебе!
Водій Тібор Трнка (30 років) після десяти годин тупого тваринного сну без сновидінь нарешті розплющив очі. Тільки-но побачивши свою дружину, він одразу ж потяг її до ліжка.
— Тільки не зараз… Прошу тебе… Давно вже час на роботу, тобі ще треба вмитися, поголитись, поснідати… — благала Тіна.
Але марно. Коли Тібор почав стягати з неї одяг, вона пручалась, та він з такою силою ляснув її по сідницях, що жінка мало не впала.
Вона розплакалась і втекла з дому, а Тібор голосно зареготав. Потім він натяг чорний светр на голе тіло, а зверху кожушок. Допомагаючи собі обома руками, проковтнув сніданок і непоспіхом вийшов на мороз.
Після евакуації мешканців нижніх поверхів, ТСЗ, звичайно, значно зменшив і кількість автобусів, тож на зупинці юрмився натовп, чоловік п’ятдесят, і коли нарешті прийшов автобус, почалося змагання. Тібор Трнка, працюючи ліктями, кулаками й колінами, продирався до пневматичних дверей, поки вдерся досередини, щосили впираючись руками. І тепер він майже лежав на своїх сусідах.
У вихололих гаражах ПЧХП переступали з ноги на ногу водії, вони стояли невеликими групками, палили, щоб зігрітись (куріння, звичайно, було заборонено, але керівництво дивилося на це крізь пальці, маючи важливіші клопоти). ТСЗ зменшив і кількість автотранспорту на підприємстві, тому водій Трнка сів за кермо тільки перед обідом. Відвіз генерального директора до обласного національного комітету. Поїздка тривала якихось десять хвилин.
З наростаючою агресивністю Тібор їхав півпорожніми вулицями, тиснув то на газ, то на гальма, безцеремонно заїжджаючи колесами на тротуар. Генеральний директор був просто вражений — що це раптом скоїлося з його завжди стриманим водієм?.. Але, заклопотаний своїми думками, він забув про цю коротку поїздку й енергійно попрямував до будинку національного комітету.