— Тепер, сподіваюся, вже добре, — відповів Станіслав Бімонь. Але Павла приклала палець до вуст, щоб Еда з Міхалом не почули, а потім жестом запропонувала Станіславу піти за нею до сусіднього приміщення.
— Тіна починає буріти! — сказала вона за дверима.
— Я бачу, — зітхнув Станіслав.
— Таким чином, чисті тут лише ми з тобою та ще мій Міхал. Але чому саме ми троє, адже ми не вживаємо проти багатозвіра ніяких особливих засобів?
— Я так ухекався з Леоною у ванні, наче на заняттях з важкої атлетики, — невесело пожартував Станіслав.
— Безумовно, завдяки такому фізичному навантаженню ти знищуєш БЗУ на Леоні й на собі. Але я не займаюся жодними вправами, а чомусь чиста.
— Бо не переїдаєш, не палиш і не п’єш.
— Я постійно думаю над цим, і мені спало на думку… Але ти технар і сміятимешся з мене…
— Що ти там вигадала?
— Багатозвір не тільки запускає бурі щупальці в шкіру, його головна сила потрапляє в організм хворих, — переконано мовила Павла. — Той, у кого чиста душа, сильна воля, палка любов, не піддається згубному впливові звіра — без будь-яких дієт, важкої атлетики й масажу!
— Не знаю, можливо, ти й маєш рацію. — Станіслав замислився, потім додав: — Але в такому випадку це б означало, що вони не люблять нас? Еда — тебе, а Леона — мене?!
— Мабуть, вони просто не мають у собі чистої внутрішньої сили… тому й вражені недугою. Як усе це почалось, чому ми розділилися й стали один проти одного? Тоді, в грудні, під час війни з мазутом усі ми були одностайні: люди проти бурих потвор. Як могло трапитися, що ми опинились одне проти одного?
— Так, тоді ми були згуртовані і завдяки цьому перемогли. І навіть побороли бурих триметрових саламандр… Але зараз нас полонили бурі черви, кліщі, солітери. © http://kompas.co.ua
— Як усе-таки це могло статись? — вигукнула Павла.
— Люди втомлені, їм уже набридло боротись. Кажуть, небезпека минула, а тому зараз вони хочуть жити, добре харчуватися, розважатись… Чула, мабуть, що з мазутового пилу, молока й дріжджів вони варять буре тісто, називаючи його «м’ясцем».
— … з нього ще й готують сильнодіючий концентрований розчинний порошок.
— І це їм смакує?.. Оті зварені відходи?
— Вони не думають про смак. Вони вживають це як алкоголь, транквілізатори чи наркотики.
— Ночами вони збираються в порожніх заражених квартирах.
— А там нахабно вмикають на повну потужність центральне опалення, гарячу воду й світло. Ті барлоги вони називають на своєму жаргоні «зарквартирами», нас, чистих, — біляками, нудними дурнями, імпотентами, тоді як гнідаки, зрозуміло, спритні, енергійні та й взагалі — хлопці хоч куди.
— Сподіваюся, це припиниться, як тільки евакуйовані повернуться з гір. Коли тут з’являться діти.
— Про це ще не йдеться, бо ж діти могли б тут заразитися. ТЗС може тривати ще довго, Павло.
— Виходить, ми житимемо серед здичавілих банд, що гуртуються по тих жахливих нічних притонах… Переселені в гори діти забудуть своїх батьків, а батьки — дітей…
— До такого ще не дійшло, хоча б тому, що всім, а головне, дітям, у горах добре… Принаймні краще, ніж у переповненому місті. Тільки-но ТСЗ закінчиться, евакуйовані повернуться, покинутих заражених квартир не стане. Однак, можливо, не всі переселенці повернуться відразу, дехто ще лишиться в горах, там же така природа й чисте повітря… Це могло б стати здоровою деурбанізацією. Кінець квартирної тисняви, залюдненості міст, вирішення транспортних проблем. Люди житимуть в новій, здоровій і чистій країні…
Двері кімнати несподівано розчинились.
— Бачу, розважаєтесь! — процідив Еда, ввійшовши. Його погляд не провіщав нічого хорошого.
— Ми тут розмовляли… — сказала я.
— Он воно що, ви розмовляли! — Еда підійшов до мене й різко притяг до себе… — Це моя жінка, Станіславе. Вона тобі подобається? Мені також. Тому зараз я поведу її додому й добре з нею побавлюсь у ліжку.
Я глянула на Станіслава, той дивився рішуче, та навряд чи міг чимось допомогти мені. Відлупцює мого чоловіка? Я дала відвести себе додому.
За останні тижні я призвичаїлася до холоду й темряви в квартирі, але мені так бракує наших з Едою найкращих хвилин, коли ми сиділи вдвох вечорами… Я й палити почала, щоб робити це разом з Едою, мені здавалося, це теж об’єднує нас.
— Зараз не пали! — наказав він, брутально кинувши мене на ліжко.
Коли Еда нарешті вгамувався й затих, я відчула — його обважніле тіло якось дивно здригається, ніби він пориває з чимось у самому собі… А згодом я з подивом, уперше за довгі смутні дні та жахливі ночі, проведені з ним, відчула якісь прояви ніжності — начебто я знову стала для нього найближчою людиною.