Але його ще до біса на мені, констатував він.
З дванадцяти учасників наради в генерального директора ПЧХП четверо були білими, троє гнідими, а п’ятеро (включаючи доктора Еду Рогана) буро-білими.
— Боротьба проти БЗУ лишається й надалі завданням номер один! — промовив білий заступник директора, який повторював ці слова на кожній нараді.
— Це вже стосується штабу ТСЗ, — заперечив хтось із гнідо-білих.
— Нашим завданням номер один є проблема постачання сировиною, енергетичні проблеми, поновлення роботи транспорту й випуск продукції на повну потужність! — енергійно вигукнув другий заступник, гнідий, випивши одним духом склянку води.
— На першому місці в нас люди й мусимо передусім допомогти тим, хто страждає від багатозвіра! — вів далі його білий колега.
— Як ти це собі уявляєш? — запитав гнідо-білий генеральний директор.
— Включити в кожну зміну тридцятихвилинне організоване тренування, так звані фізхвилини. У деяких цехах і лабораторіях це вже робиться.
— Коштом робочого часу? — запротестували гнідо-білі керівники. — Хто за це платитиме? Ми не маємо фондів на фізкультуру… А в неробочий час не маємо права силувати людей. Це на сумлінні кожного… але тільки у вільний час!
— У нас виробництво, а не лікарня! — докинув гнідий заступник, попиваючи воду. — В наших цехах стоїть виробниче обладнання, а не спортивне знаряддя для гецання! Ми мусимо забезпечити потреби північночеського краю в харчуванні, а не робити своїм працівникам косметичні операції, яких вони не варті! Якщо хтось тут бурий або білий — то їхня особиста справа. На таке зараз немає часу!
— Подумайте краще, чому все це сталось! — наполягав білий заступник. — Особиста справа багатьох людей, власне, вже перестала бути особистою.
— Про це нехай подбає заводський штаб ТСЗ, — втомлено перебив його генеральний директор. — Ми ж зосередьмося на сировині, енергетиці, транспорті й виробництві. На плані й перспективах… Едо, як там твоє «Павутиння»?
— Вже готове! — відповів Еда Роган. — Бачу його в усіх деталях, але сил для остаточного завершення поки що не вистачає. В голові настає миттєве прояснення, а потім знову все затягається бурим мороком. Тепер треба тільки витримати.
Збираючись додому, Еда Роган попросив Тіну занести ключі від машини до відділу реклами — нехай Міхал трошки покатається. Сам же Еда рішуче подався вгору до свого дому, часом навіть біг підтюпцем, і прийшов захеканий, серце шалено калатало. Тепер я вже майже білий, добре, що це побачать Павла й Міхал… Нудьгуючи за ними, він бігав по квартирі. Синова кімната була порожня, та й дружина десь затримувалась. Не з’явилися вони й за годину. Де той нехлюй завіявся моєю машиною? — думав Еда. Павла, певно, ловить гав у крамницях… Але ж і я не сказав їй, що вона мені потрібна, а вчора взагалі повівся по-свинському… Вже майже дві години тиняюся порожньою квартирою, а тіло наче репається від спраги. Треба випити хоч маленьку скляночку! Мої любі родичі мене остаточно доконали. Мій коханий синочок і мадам Роганова… Тиняються десь містом… у той час як батько тут мучиться… Але з мене досить!..
І чого ті двоє так на мене вирячились?..
Еда важко підвівся з підлоги й рушив до комори, та несподівано Міхал заступив йому дорогу:
— Тату, я тебе туди не пущу! — рішуче мовив він.
— Що ти собі дозволяєш, шмаркачу! — заревів батько.
— Тепер я не дивуюся, чому ти так поводишся з мамою, звірюко!
— Міхале, — почала благати Павла, — не можна так говорити з батьком.
— Не можна? Але я мушу, мамочко… Тож слухай, тату! Коли ти хочеш потрапити до комори, то спершу мусиш побороти мене. Але я захищатимусь.
— Едо, прошу тебе… — глухо сказала Павла. — Хіба ти… не можеш подолати цього в собі?
— Хоча б заради самого себе, тату, — додав Міхал.
— Дуже прошу тебе, Едо. Ми обоє тебе благаємо…
В Еди потьмарилося в очах, ніби хтось сильно вдарив його по голові. Що ці двоє від мене хочуть?.. — намагався збагнути він. Якісь страховиська… Бурі метелики… наче тріпочуть крильцями в голові… Біль шматує мене — але я хочу його й надалі відчувати — і вирвати з себе те буре шмаття. Аби знову бачити в ясному світлі тих двох людей, що стоять переді мною. Мого сина й мою дружину. Я Ж ЇЇ ВСЕ-ТАКИ КОХАЮ!.. Ну то мерщій — доки ще блимає той світлий образ.
— Зв’яжіть мене! — попросив Еда слабким голосом. — Прив’яжіть до ліжка… Швидше!
— Ми не можемо, — схлипнула Павла. — Едо… ти чуєш мене?
— Облиш його, мамо. Він має рацію, ми повинні якось допомогти йому. Але як саме… — Міхал на мить завагався, потім вибіг з дому й повернувся з автомобільним тросом у руках.