Вранці, невдовзі після дев’ятої, брамою ПЧХП проїхала крита вантажна машина й зупинилась біля складської естакади.
— Боган уже тут, — сказав Тібор, заглянувши в гараж, потім швидко загасив сигарету й разом з двома іншими членами таємної групи поспішив до машини.
— Вони аж там, під кабіною, — сказав їм шофер Боган. — Усі три бідони.
Хлопці спочатку були змушені якнайшвидше розвантажити вісімдесят великих бляшанок меду, аби хтось не зметикував, у чому справа; то була добра халтурка. Дорогою з пасіки Боган дав гаку й прихопив на заміських шахтах три повні бідони мазутового порошку.
Хлопці відкотили їх до цеху, де на гарячій бані топився густий мед, і відразу взялись до діла. Вони мали п’ятдесятилітровий казан для варіння «м’ясця» й великі цинкові дека для сушіння розчинного порошку. Компанія була добре зіграна, в спілці з начальником гаража та комірником. За кілограм розчинного порошку сьогодні охоче давали двадцятку, а з тих трьох бідонів його мусило вийти півтонни. Коли настане час, утаємничений Польда Штрунц підніме шлагбаум і випустить машину на вулицю.
Закінчивши справу, Тібор повернувся до гаража, де довідався, що генеральний директор нікуди сьогодні не їхатиме.
Оце добре, подумав Тібор, можна буде повеселитись! Він відсипав щіпку порошку від своєї частки на край долоні й почав із задоволенням його злизувати, запиваючи теплою водою. Набуду чудової форми ще до закінчення зміни, сказав він сам собі. Підхоплю на прохідній Тіну за крильце, й ми гарненько розважимось. А вночі влаштуємо справжнісінький феєрверк!
Схилившись над розгорнутим виробничим завданням (яєчний коньяк «Овалон»), працівник рекламного відділу ПЧХП Арсен Кралік (46 років) боязко, з-під ліктя, читав короткого листа. То було повідомлення з редакції обласної газети, яка повертала Арсенові надісланий ним вірш «Над могилою власного тіла». Цього вірша він писав аж вісім днів.
«Ваша поезія до друку непридатна, тому повертаємо її». Печатка була розмазана, а підпис — нерозбірливий.
«Я вісім днів палав пекельним вогнем, а тепер ось — одне жорстоке речення. Негідники!» — Арсен, мов навіжений, переглядав рубрику культурного життя обласної газети, де було надруковано чийогось вірша «У горах». Замість моїх вражаюче бурхливих, глибинних ритмів — оцей блюзнірський віршик про білий сніжок, рожеві щічки дітей та яскраву водну гладінь. Хто, цікаво, написав цю нісенітницю? Ага, якась Світлана Юрічкова, та-ак! Одразу ж під цим творінням — театральна рецензія Павли Роганової на нібито блискуче зроблену інсценізацію режисера Ніни Птачкової. Одна культурна коза вихваляє другу. Цілий рік я власного кров’ю писав п’єсу, а мені шпурнули її в обличчя так само, як сьогодні — тих дванадцять віршованих рядків. Оця ж псевдоінтелігентна пані заскочила на дурничку до театру — й відразу ж надрукували цілих три колонки, повних сто вісім рядків, великий заголовок і прізвище авторки жирним шрифтом!
— Вийду трошки провітритись! — мовив Міхал Роган. Він працював за сусіднім столом над рекламою крему «Дульсінея». — Коли хтось питатиме, то мене немає!
Арсен розлючено подивився вслід юнакові. Цей телепень знахабнів, його ж татусь — протеже генерального директора… а матуся — пасія головного редактора газети. А хто й коли вшанує мене?!
Арсен Кралік люто лизав розчинний порошок, наче незагоєну рану або щонайменше — героїн, і запивав водою з дволітрового бідона доти, поки зрештою відчув тепло, що піднімалося з нижньої частини тіла аж до мозку. Тепер варто було б написати вірш… про те, як я затягаю до глибокої печери білу жінку Павлу… Під низькою закуреною стелею полум’яніє вогонь… Я зв’язую бранку й спостерігаю за її жахом… Мої дужі бурі пальці нишпорять по тремтячому білому м’ясі, а моя всепроникаюча сила…
З роботи Арсен попростував прямісінько до корчми «Павук» — чудової забігайлівки, де збиралася їхня компанія. За столиками було повно людей, пиво текло річкою, і щодня здіймалася якась колотнеча.
Сьогодні тут опинились дві студентки, які підсіли до їхнього столика. Одна була в окулярах — весела, пухкенька, друга — чорнява, поводилися вони напрочуд розважливо. Дівчата почувалися не дуже затишно в переповненій корчмі, та коли вийшли до туалету, Тібор підсипав їм у лимонад по добрячій дозі розчинного порошку.
За півгодинки в дівчат розгорілись очиці, Арсен присунувся ближче, а дівоньки стали розв’язно базікати. Веселенька пампушечка звалася Зденкою, в неї було призначене побачення з «паном інженером», дружина якого поїхала на курорт. Зденка прийшла сюди по розчинний порошок, аби бути увечері «в формі». Сувора ж чорнява Дануша взагалі була проти цього всього, вона лише супроводжувала Зденку.