— Скільки себе пам’ятаю, ніколи ще не мав такої чудової форми, — сказав Еда Станіславові після закінчення занять, коли приймали душ в одній кабінці.
— Оце, значить, усі? — спитав Станіслав Бімонь. — Сьогодні на три чоловіки менше. Коли ми починали, нас було сорок два, а тепер — біля тридцяти.
— Фізхвилинки потроху виходять з моди. Ну кому, насправді, може подобатися постійне підстрибування по свистку, як на казарменому плацу? Мені, наприклад, ні.
— Інтелектуальні вправи, безумовно, приємніші. — Станіслав так енергійно розтирався рушником, що його могутнє біле тіло нагадувало полуничне морозиво.
— Я бачив на телеекрані, але наскільки це ефективно?
— Спробуй…
Заводський штаб ТСЗ був розташований у заводській-таки лікарні. Головний лікар Ліхтенберг особисто прийшов привітати головного інженера об’єднання.
— Половині своїх пацієнтів ми приписуємо як лікувальний засіб виключно фізхвилини, — оголосив він.
— Чи не можна якось збільшити цей відсоток?
— Штаби ТСЗ всім надають безкоштовну допомогу, звичайно, тим, хто цікавиться.
— Ця допомога повинна бути обов’язковою! — несподівано втрутився Станіслав.
— Як ото чищення зубів і миття рук, — додав доктор Еда Роган. — Зрозуміло, навряд чи вдалося б упровадити її наказом генерального директора.
— Ми повинні виявляти терпіння, — розсудливо промовив головний лікар Ліхтенберг, — і зрозуміти наших людей, які, покінчивши з мазутом, тепер наполегливо розширюють виробництво.
— … а банди гнідих як вандали орудують у місті, — нетерпляче перебив його Станіслав. — Гніді валяються в покинутих квартирах, об’єднуючись цілими поверхами… Ми вже маємо в Усті повністю бурі будинки!
— Нам необхідно більше інспекторів для виявлення заражених, — сказав головний лікар. — Їхня робота, щоправда, нелегка, а подекуди чомусь і непопулярна. Ви, здається, хотіли познайомитися з комплексом наших інтелектуальних вправ проти БЗУ. Як уже показувало телебачення, йдеться про розвиток і стимуляцію розумових процесів хворих, починаючи від пам’яті аж до творчої активності.
У розташованій на першому поверсі штабу ТСЗ аудиторії стояв гамір, наче в першому класі, а лікар у білому халаті походжав, мов учитель, між рядами стільців. Перший ряд, де сиділи найбільш уражені багатозвіром, хором повторював:
— … помножити на два буде шістнадцять… помножити на два буде тридцять два… помножити на два буде шістдесят чотири…
Пацієнти в другому ряду вивчали географію Іспанії.
— Столиця Іспанії — Мадрід! — лаконічно відповів молодий інженер Доубек.
— Добре, — похвалив його лікар і запитав: — Чи знає хтось якісь інші іспанські міста?
— Барселона, — старанно відповіли пацієнти, — Севілья, Малага, Гранада, Валенсія, Кордова, Толедо, Більбао, Сан-Себастьян, Сарагоса.
— Саламанка, — знову сказав інженер Доубек, коли його товариші вже вичерпали свої знання.
— Чудово. А чи знає хтось якісь іспанські гори?
— Піренеї! — хором проказала вся лава і затнулась.
— С’єрра-Невада! — декламував інженер Доубек, ніби шмагав батогом. — С’єрра-де-Гвадаррама. С’єрра-де-Гредос. С’єрра-де-Алькарас.
— Чудово, Доубек, достатньо. Можеш пересісти на третю лаву.
На третій лаві двоє хворих, що досягли вже більш помітних успіхів, писали автобіографії, а за їхніми спинами, на останній, четвертій лаві, ті, що мали найбільші успіхи, малювали й моделювали фігурки з білої пластмаси.
— … помножити на два буде сто двадцять вісім… помножити на два буде двісті п’ятдесят шість… — тим часом вів далі перший ряд.
Еда Роган пішов, пояснивши, що в нього заболіла голова. У вікні потім було видно, як він запалив на подвір’ї сигарету і в хмарі сіруватого диму рушив до своєї машини.
Тільки-но позбувся звіра на шкірі, як знову підгодовує його в легенях, з презирством подумав Станіслав і знову подався до спортивного залу, де міг боротися з гнідою неміччю всіма приступними засобами, тобто біганням, стрибками, атлетичними вправами з гантелями та на шведській стінці. Просто, але ефективно. Потім він вибіг на другий поверх і зайшов до заводського штабу ТСЗ, де вже зібралася група інспекторів з білими пов’язками.