— Ще раз писнеш — дістанеш від Тібора антеною!
Розчинний порошок почав діяти. Мені здалося, ніби із шлунка всім тілом почали розповзатися товсті п’явки, спочатку страшенно бридкі… а за якусь хвильку — вже ні. Вони почали заспокоювати мене, ніби висмоктуючи ввесь розпач і гіркоту, аж доки я зовсім спорожнів… І відчув вільне струмування крові до голови; це зігрівало, наче підігріте червоне вино. Тепер мені вже наплювати на батьків, нехай собі стукають у двері, однаково не відчиню.
Я став справжнім гнідаком і тепер почуваюся добре.
— Раніше в тебе тільки й мови було про боротьбу з гнідою мерзотою, а тепер сам обвішався цілими кетягами! — закинув мені вранці Беренда. Він сам гнідо-білий fifty-fifty, бо не має сили волі ні на те, ні на те.
— Ти мене ввесь час гнав до штабу ТСЗ, а тепер сам став таким же! — мовила пані Марта. Вона добра жінка, сьогодні я попрошу в неї трошки «м’ясця».
— Тільки не сподівайся, що я до тебе краще ставитимусь, — визвірився на мене Арсен Кралік. — Тому що існують всякі гнідаки, а між ними така ж різниця, як між дощовим черв’яком і левом. Ти і є тим дощовим черв’яком.
Тепер я такий самий гнідак, як і Арсен, але від цього він мені не став симпатичніший. Арсена ніхто не любить, усі зневажають; коли він піде сьогодні обідати, я поцуплю в нього коробочку з розчинним порошком. Гніда людина позбавлена проблем, нічого її не обходить. У фабричній їдальні я беру два обіди, після роботи тиняюся вулицями і ні в чому собі не відмовляю. Ввечері самотній гнідак повинен стерегтися, бо на нього може напасти банда білих чи гнідих, через те я ще завидна чимчикую до своєї зараженої квартири № 14.
У мене тепер тепло, я ввімкнув центральне опалення, але сиджу без світла, щоб не привертати увагу інспекторів ТСЗ. Мені вистачає світла з вулиці, я лягаю в ліжко й врубаю маг. З безлічі своїх касет тепер я сприймаю лише найважчі роки. Навіть од старого Елвіса мене нудить. Найбільше ж люблю «Секс пістолз».
Мені, власне, цілком добре самому, а коли стає погано, то досить лише нашкребти з підлоги мазутового пилу, спасибі, його тут удосталь, зварити «м’ясця» та насушити розчинного порошку. Потім запити все це літром води.
Отож, сиджу я одного разу, слухаю музику, коли це — стук у двері. Я вимкнув магнітофон і виглянув у вічко. На сходах — цілковита пітьма, однак я розгледів жіночу постать. Це могла бути Тіна… або, зрештою, й мама.
Я миттю відімкнув. Переді мною стояла зовсім незнайома дівчина.
— Що ти тут робиш? — запитала вона, перейшовши відразу ж на «ти».
— А ти?
— Я евакуйована, приїхала навідати нашу квартиру. Ми живемо в шістнадцятій, а в цій — наші знайомі Мрачеки. Вони зараз теж разом з нами в горах. Я почула музику.
— І прийшла подивитися, чи не розтрощив я квартиру Мрачеків, правда? То йди глянь і можеш їх заспокоїти.
Дівчина швидко оглянула квартиру. Під величезною копицею волосся у неї містилося надзвичайно мале личко з неймовірно великими очима. Нічого, гарненька з себе.
— Як тебе звуть? — поцікавилася вона.
— Міхал. А тебе?
— Аніла. Але часом називають і Ваніла.
— А як розпізнати, коли ти хто?
— Про це ти сам дізнаєшся. Ти гнідак, еге ж?
— Гнідак.
— А на скільки відсотків?
— Десь на вісімдесят-дев’яносто… не знаю точно. Мені плювати на це.
— Чому?.. А це що? — Вона взяла зі столу ложку й обережно торкнулася нею до бурого наросту БЗУ на моїй шиї. Потім натиснула дужче: — Боляче? — Вона говорила тільки запитаннями.
— Ні.
— А тут?
— Тут трохи відчуваю.
Вона тицяла ложкою доти, доки мені врешті набридло і я пояснив їй, що людина відчуває БЗУ як частку власного тіла.
— А яке воно, те відчуття?
— Нормальне.
— Це неможливо, адже нормальні люди — чисті. А ти можеш позбавитися цього?
— Міг би, але мені все це байдуже.
— Чому ти всіх зневажаєш? І чому ти тут сам?
— Бо голова нашої комунальної квартири — придурок.
— Тобто білий, так? Чому ж ти не став членом якоїсь гнідої банди?
— На банди я теж плюю. Мені й самому добре.
— Так не може бути.
— Може.
— То ти, виходить, самотній бешкетник.
— Що це означає?
— Так я називаю тих, хто залазить до заражених квартир, обігрівається рефлекторами й споживає розчинний порошок. Однак ти для цього надто молодий. Час від часу сюди, мов до готелю, вчащають повії, а за ними — банди, які купчаться зараз на майдані. Ті найбільше нищать меблі. Справжнісінькі дикуни.
— А ти, видно, на цьому знаєшся.
— Цей будинок завжди був наш, невже не віриш? І ми скоро повернемося.