Станіслав поз’їдав усі зразки екохліба, а потім узявся за концентровані білки, призначені для ін’єкцій. Апетит його зростав (хоча все це не мало жодного смаку), врешті Станіслав проковтнув і криваве місиво «Лісових ритмів». Запивши їх літром води, він зателефонував Леоні, наказавши ніде не тинятися після роботи, оскільки о третій він чекатиме на неї в ліжку.
Найважливіші справи я владнав. Що далі? Ага, треба «економізувати» «ритми». Але як можна зробити економічнішим те, що я тільки-но зжер?
— Невже ти все змолотив? — відгадав Еда, зустрівши мене в закривавленому різницькому халаті.
— Так.
— Негіднику, ми ж одержали на м’ясо всього десять тисяч…
— Тобі не слід було ізольовувати мене від колективу. Зрештою, ти настругав уже достатньо тих «ритмів». Скільки, власне?
— Чотирнадцять у п’яти варіантах… Цього фактично могло б вистачити, — замислився головний інженер, відрізаючи шматочок сарнячої печінки й запиваючи його склянкою марочного угорського вина.
— За решту грошей ми могли б купити… в перерахунку на дешеву яловичину… майже центнер, — сказав я.
— Центнер яловичини… — Еда аж затремтів, але, швидко опанувавши себе, додав по-начальницькому зверхньо: — Треба ще подумати!
Відчинивши холодильник, він простяг мені передню частину зайця, хоча на ній, як відомо, майже немає м’яса. Це розлютило мене, до того ж у кишені я мав лише десять крон, по стільки щодня виділяє мені Леона.
Я купив за них у буфеті 330 грамів кінської ковбаси й зварив її в автоклаві разом із зайцем. Смак був досить дивний, однак кілька ложечок перцю надали вариву своєрідного букету. Тільки-но прогула сирена, як я стояв одягнений: бувайте, фізхвилини; чао, біла інспекторська пов’язко! Я майнув прямісінько додому і з нетерпінням почав чекати на Аеону. Вона була неймовірно дика, справжнісінька леопардиця.
Пополудні ми всі десятеро (крім Павли Роганової) заходилися впорядковувати нашу комунальну квартиру. Ватажок Тібор розподіляв роботу.
Спершу ми прибрали клуб, залишивши тільки килим на підлозі, позатягавши всі меблі разом з телевізором до комори.
— Тепер у нас будуть розваги кращі за телевізор! — реготав Тібор, і всі ми разом з ним.
З колишньої зараженої квартири, окупованої нашою бандою, ми позносили до клубу всі ті казкові речі, котрі я був позамикав: гори подушок, ковдр і перин, а також старовинне крісло для нашого ватажка. Нарешті, ми обережно перенесли чудові роги оленя, муфлона, буйвола, козерога та бізона й поприбивали їх до стіни. Ось такий має тепер вигляд наше лігво — інспекторам ТСЗ сюди зась.
Жінки наварили всілякої страви, «м’ясця» й розчинного порошку, а Еда приніс вина. Ми ввімкнули три рефлектори й пороздягались — як приємно відчувати оголеною шкірою тепло, коли за вікном мороз і гидкий сніг! Ріта взялася підсмажувати на великій сковороді гладенькі річкові камінчики. Цікаво, навіщо вони?
Вмостившись у кріслі, Тібор відкрив перше зібрання нашого бурого будинку № 2002.
ВІДЧУТТЯ ВАЖКОСТІ в м’язах є суб’єктивною ознакою глибокого розслаблення. Саме таким чином м’язи сигналізують мозкові, що не бажають опиратися, що бажають спокою. Це відчуття виникає саме по собі під час сильної перевтоми.
АТ-10: ВАЖКІСТЬ. Приберімо знову позу АТ: м’язи розслаблені, глибокий спокій, вільне дихання й відчуття тепла. Уявімо, що всім тілом поступово розповзається тягар.
«Моя права рука стає важкою… тягар переповнює мою руку… здається, ніби рука наливається свинцем… тягар зростає… рука важка».
Декому, можливо, краще малювати в уяві образи: рука перетворюється на гирю, важку кам’яну брилу, свинцеву колоду; тіло потроху наливається ртуттю… Це, безумовно, найлегший тягар. І приємний.
XVІ
— На сьогодні все, — підсумував завідувач відділення після обходу й підвівся, щоб іти, але в дверях знову обернувся. — Сестро Бімоньова!
— Слухаю, пане завідувач!
— Це треба ліквідувати. — Завідувач з огидою показав пальцем на бурий язик БЗУ, що визирав у Леони з декольте. — Ви остання хвора в нашому відділенні і повинні позбутися цього протягом двох тижнів! Інакше не зможете в нас працювати.
— Ти лише ганьбиш нас! — із погордою кинула Леоні Карла Сладечкова, коли вони лишились удвох. Потім, прибравши «позу їздового», Карла заплющила очі й з блаженним виразом обличчя поринула в АТ.
Вся лікарня ніби схибилася на АТ, лікарі побіліли, та й сестри теж, передусім наймолодші, ті, що хотіли вийти заміж за лікарів… Навіть Карла Сладечкова побіліла, наша ненажерлива Карла, яка досі хлебтала навіть глюкозу, жерла запліснявілі дієтичні сухарі, вчила мене готувати «м’ясце» й розчинний порошок!