Ввечері ми їмо гарячу печену картоплю разом із лушпинням, закушуючи сирою цибулею (хрону вже ніхто не бажає), і засмажене до чорноти м’ясо (ми познімали насадки з горілок плити й смажимо м’ясо просто на звільненому вогні), п’ємо пиво з ромом, хрумкаємо яблука. Нарешті Еда приносить вино.
— Хто має якісь пропозиції? — розпочинає ватажок зібрання.
— Може, впіймаємо якогось біляка? — пропонує Мія. — Ременів стачить.
— Я знаю один чудовий жіночий гуртожиток на околиці, там повно гарненьких дівок… — запалюється слинявий Арсен. — Почекаємо на котрусь із них біля зупинки й затягнемо сюди…
— У нас тут жінок достатньо! — рішуче мовить Тіна, перезирнувшись із Мією.
— Правильно! — підтримує її друга ватажкова дружина. — Якщо вже кого й ловити, то тільки біляків!
— Що ми з ними робитимемо? — заперечує Тібор.
— Станіслава й Міхала вистачить для будь-якої праці.
— Ми б лише трошки погралися з ними… — замріяно мовить Мія.
— Чоловік завжди для чогось придасться! — сміється Ріта.
— Ми ще й однією рукою здатні впоратись! — висловлює власні наміри Польда, розмахуючи страшним протезом.
— Вже тривалий час ми не влаштовували ніяких витівок! — приєднується до них бунтівник Арсен, але спритний вельможа Еда (я ввесь час насторожі: коли, нарешті, він усіх нас обдурить) поспішає на допомогу ватажкові (перш за все — проти конкуруючого радника Арсеца). — Ми сильна ватага, можемо на будь-що зважитися, я вже мов бачу, як наші дівчатка гасають верхи на біляках… — улещував жінок (крім мене) Еда. — Проте ситуація в місті зараз не дуже-то й сприятлива для нас. Біляків — переважна більшість, вони нічого не дарують, а інспектори ТСЗ чигають на кожному кроці. Жінок у нас і справді достатньо, вони чудові… — Кокетуючи, Еда підморгнув Мії, на мене ж знову навіть не глянув. — А захоплених у полон чоловіків довелося б охороняти й годувати. Мія ж досить легко знайде партнера для своїх навіжених ігор і серед нас… — він уже зовсім безсоромно пропонував себе цій молодій бестії. — Тібор слушно каже, що Станіслав з Міхалом самі зроблять усю важку роботу.
— Авжеж! — підтвердив ватажок, простягаючи Еді пляшку вина, що означало цілковите схвалення. Переможений Арсен розлючено зиркав на консервовані абрикоси.
— Ну, гаразд, може, ми б хоч один вечір провели деінде? — поцікавилася Мія. — Ми так довго ніде не були…
— Взавтра вирушимо в експедицію на вулицю! — пообіцяв їй Тібор, аби потішити свою другу дружину й решту компанії.
Експедиція не вдалась. Минули ті часи, коли наша гніда ватага з криками й піснями простувала вулицями, наче футбольні вболівальники, а перехожі приєднувалися до нас… Тепер вулиці належать білякам, а гніді змушені нишкнути по будинках. Лише за годину ми натрапили на чотирнадцять міських інспекторів, і нам стало моторошно. Кав’ярня «Савой» стала повністю біла, навіть «Павук» захоплений біляками, а бурих відвідувачів виганяють на вулицю. Арсен завів нас до смердючої портової корчми на березі Лаби. Було нудно, ми пили власне вино й позирали, як річковики грають у більярд, аж доки Арсен набрався й не зчинив скандал. Річковики відлупцювали його більярдними киями й викинули на холод. Отак завершилася наша вулична експедиція.
Вечорами валяємось у кучугурах шмаття, яке б уже варто було випрати, їмо наперчену картоплю з пересмаженим до чорноти м’ясом, п’ємо пиво з ромом. Найгірше, що починає бракнути розчинного порошку… За кілограм уже правлять сотню.
Інспектори ТСЗ ретельно охороняють заміські шахти. З порожніх заражених квартир ми вже повимітали все. Я без цього можу обійтися, розвага завжди означала для мене більше за їжу, але Станіславові брак червонясто-бурого порошку дуже дошкуляє… Він і Міхал уже не можуть без нього жити.
Добре, що хоч тепла в нас удосталь, а тепло — це життя, хіба не так? На вулиці мороз і сніг, а ми вмикаємо рефлектори, Ріта підігріває на сковороді гравій і сипле у воду. Ватажок підводиться, оглядає своїх жінок — сьогодні він вибрав Мію: взявши за руку, він повів її до ванної. Начальник завжди йде туди першим.
Решта чекають на свою чергу, кожен розважається, як уміє. Еда й Тіна обгризають кістки, Ріта кокетує з Арсеном і Польдою на зібганих подушках. З’явилися перемерзлі Станіслав і Міхал — вони хутко припали до батареї центрального опалення.
— Де це ви так довго вешталися?
— Нас схопили біляки, змусили чистити їхнє подвір’я, — поскаржилися вони.
— А ви хіба не могли чкурнути?
— Ми спробували, але їх виявилося забагато.