Ми швидко перевдягаємось у робочі халати, чуючи постійне гупання дверей головного входу. Під тиском людського натовпу, який суне сходами, скляні двері розчахаються, й ми почуваємось, як моряки під час шторму.
— Дайте мені все, що маєте, про АТ.
— Маєте книжки із всесвітньої історії?
— Мені потрібне дослідження про зірки.
— Я теж хотів би про Всесвіт…
— Дайте, будь ласка, щось про виникнення світу.
— Доберіть мені книжки про те, як і коли люди стали людьми. Назв п’ять-шість.
— Прошу вас, щось із галузі психології, зокрема про АТ.
— Маєте якісь детективи? — несміливо писнув хтось, але нетерплячий натовп зі сміхом одмів його від бар’єра. І «постріли» залунали далі:
— Я хотів би взяти кілька романів, де б зміг прочитати й дещо стосовно себе.
— Я тут склав список із вісімнадцяти назв, але вистачить і тринадцяти…
— Мені про природу й кольорову фотографію.
— Чи вийшов уже якийсь роман про АТ?.. Як це — ні?!
— Будь-що про Гімалаї, Альпи або принаймні Антарктиду.
— Щось про людину, тільки не анатомію.
Я подаю їм книжки, які вони нетерпляче вихоплюють із рук, полиці порожніють, їх треба поповнювати, блискавично приймати рішення, до того ж знати, де й про що саме написано. Десь там лишився незворушний спокій мого театрального відділу, тихі, розважливі розмови з постійними відвідувачами… А тут бурхає могутня річка духовного голоду, і я відчуваю себе гирлом однієї з її приток.
Ми перекушуємо на ходу, працюючи понаднормово, йдемо додому пізно ввечері натомлені, але щасливі, бо в спорожнілій бібліотеці залишилися тільки детективи, куховарські книжки, підручники з автомобілізму та сексології, зібрання творів Артура Хейлі.
Щодня в нашому мікрорайоні збільшується кількість освітлених вікон. Ці теплі прямокутні зірки спускаються все нижче до землі, зливаючись у суцільний потік світла… Тільки наш будинок лишається темним, як останній бастіон багатозвіра. Перед входом я глибоко вдихаю повітря й тихо піднімаюсь на п’ятий поверх, боячись зустріти знайомих. З-за дверей колишньої комунальної квартири долинають звуки, яких краще б не чути. Вдома я миттю замикаюся на обидва замки. Тут я сама. Мій чоловік і син більше не з’являються вдома, а я не відвідую комунальної квартири. Ми не бачимось.
Загорнувшись вовняною ковдрою, я зручно вмощуюсь у кріслі, заплющую очі й поринаю в АТ…
Збудження поволі вщухає, мов вітер над озером.
Я — краплина води з розталого провесняного снігу… у прозорій парі, разом з тисячами інших крапель я підіймаюсь угору… де нас підхопить грайливий вітрець, перемішає й скрутить у хмари… ми несемося проти руху земної кулі до рожево-золотавого заходу й потрапляємо в ніч… там, унизу, темрява, місячне сяйво посріблило нас… нас роздирає на клоччя, ми важчаємо й спадаємо дощем, опускаючись у величезні хвилі теплого південного океану… ми прозоро-аквамаринові, пінимось і стікаємо мокрими тілами грайливих дельфінів… аж доки екваторіальна спека заспокоїть прибій і ми знову підіймемося парою в небо…
Гупання в двері збудило Павлу, вона втупилась очима в темряву.
— Відчиняй! Я знаю, що ти дома, чуєш? Ану, мерщій! — наполягав чоловічий голос. То був Арсен Кралік, який ходив сюди щоночі.
— Пусти мене, нарешті, я тобі нічого поганого не зроблю! Зроблю все, як ти забажаєш… — розпалювався той гидкий ексгібіціоніст за дверима, ритмічно вдаряючись об них усім тілом.
Павла тремтіла під ковдрою й палила сигарету. Цей жах уже триває півгодини, а я тут сама в повному відчаї, з жалем думала вона про себе.
Коли, нарешті, двері перестали тріщати, а на сходах запала тиша, Павла зважилася підвестися з крісла, запалила нову сигарету й закашлялась. Це куріння мене просто знищить, думала вона, напевно, я від цього й захворіла. Слід якось внутрішньо розслабитись… однак сьогодні просто не вистачає сил.
Самотня жінка ходила в кожусі темною промерзлою квартирою, доки накопичена втома цілого дня здолала її. Потім Павла розібрала ліжко й провалилась у важкий сон.
Заняття АТ бувають найефективнішими вранці, коли людина сповнена щирої радості буття.
Прокинувшись, Павла раділа кожному рухові, холодній воді в умивальнику, сонцеві за вікном. Усе-таки радість — природний стан людини, думала вона, я відчуваю її, мов кришталеву квітку світла, що поволі розкривається.
Павла в чудовому настрої дійшла аж до центру міста.
Я почуваю себе добре, думала вона. Я сповнена безмежної музики, це піднесене відчуття не зникає й від найбільшої перевтоми. Замість колишніх десятьох відвідувачів театрального відділу на мене сьогодні чекає п’ятсот, але я однаково радію. Радію, навіть коли думаю про свого чоловіка й сина, які покинули мене… Це провесняне світло розтопило всі мої тривоги й жахи… Часом болить у грудях. Можливо, в мене ракова пухлина? Але я вже знаю, що не боюся смерті.