Президент хвилинку помовчав. Його ранішній гнів минувся.
— То була складна операція. Я визнаю це. А майор Вронський, здається, гідно пережив свій промах і вже заспокоївся після тієї невдачі.
Він підвів очі на Комарова.
— А генералові Денисенку передайте, що я незадоволений. Він не має права більше на жодну помилку, якщо хоче залишитися командувачем сил спеціального призначення. Зрозуміло?
— Дуже добре зрозуміло, пане президенте...
Авжеж, Комаров міг переказати генералові це незадоволення, але він надто добре знав президента і бачив, що той в душі тішився. Убивство Трапнелла має стати потужним сигналом про російську рішучість.
— Пане президенте, я вже можу збирати нараду? — він віддав порядок денний президенту. Той кивнув на знак згоди, а Комаров стисло доповів про стан справ.
Вартові відчинили масивні подвійні двері, і в кімнату ввійшли помічник президента, міністри іноземних справ, фінансів, внутрішніх справ, оборони, а також начальник генштабу Росії.
— Сідайте, — наказав президент, залишаючись у кріслі.
Комаров зайняв своє звичне місце — в кінці стола — і приготувався вести протокол засідання. Звідси йому було добре видно президента. Інші теж зайняли свої місця за великим столом для засідань.
Усі завмерли у напруженому очікуванні, коли президент почне говорити, і намагалися вгадати, хто стане його першою ціллю. Вони добре знали, що він сповідує принцип «розділяй і пануй» як щодо своїх союзників і підлеглих, так і стосовно ворогів.
Чекати довго не довелося. Важким поглядом президент подивився на міністра оборони, який попри своє минуле невизначного функціонера Комуністичної партії та людини, що ніколи не чула пострілів, мав неперевершений вигляд у формі генерала армії, та ще й зі стрічкою Героя Російської Федерації, яка яскраво виділялася серед багатьох інших на його грудях.
— Олександре Борисовичу, я уважно вивчив рапорт про затримання американців. І не в захваті від того, що одного з них застрелили. Ми, безперечно, повернемо цей інцидент собі на користь, але ж можете не сумніватися — таких помилок я вже не пробачатиму.
Міністр оборони важко піднявся зі свого крісла.
— Зрозумів, Володимире Володимировичу. Такого більше не станеться.
— Я також читав доповідь про ситуацію на Сході України і задоволений, що там все відносно спокійно, — мовив президент, звертаючись за підтвердженням до Комарова.
Той кивнув, а президент вже переключив свою увагу на міністра фінансів.
— Наступний, будь ласка.
Зі свого місця в кінці столу Комаров бачив краплі поту на лисині міністра. Той прочистив горло, нервово ковтнув і почав говорити:
— Володимире Володимировичу, мені дуже важко вам це казати, але економічна ситуація дедалі ускладнюється. Американські та європейські санкції вкрай негативно впливають на нашу економіку...
Президент перебив:
— Це виправдання, Борисе Михайловичу, вже застаріло. Санкції Європи значно послабшали і стали геть «беззубими» після вето Італії, Греції, Угорщини та Кіпру на саміті ЄС минулого червня. Євросоюз розділився, там немає єдності щодо санкцій, — він самовдоволено посміхнувся і додав. — Моя стратегія на збільшення потоку біженців у Туреччину через бомбардування Сирії спрацювала навіть краще, ніж я міг собі уявити. Велика кількість біженців лягла ще більшим тягарем на ЄС.
— Це справді так, Володимире Володимировичу, — продовжував міністр фінансів. — Хоч би там як, а ціни на нафту залишаються для нас проблемою. Якщо ви пам’ятаєте, наш бюджет ґрунтувався на вартості у сто доларів за барель. А вона і далі падає. Поза тим, з’явилися надлишки на нафтовому ринку через послаблення санкцій щодо Ірану після переговорів стосовно ядерних носіїв, що відбулися два роки тому в Лозанні. Іранська нафта ще більше обвалює ціну на ринку. Отже, ми щорічно втрачаємо близько сорока мільярдів доларів від санкцій і ще близько дев’яноста чи ста — від зниження цін на нафту. Крім того, підвищення витрат на оборону значно збільшило тиск на бюджет.
Міністр зняв окуляри, протер їх білосніжним носовичком і промовив:
— Володимире Володимировичу, економічну ситуацію неможливо назвати інакше, як «дуже складна».
— Які варіанти у нас є? — запитав президент.
— З точки зору економіки — все просто. Доки ціни на нафту не виростуть до рівня тих, що були, — а жоден економіст не вірить, що це може статися найближчим часом, — ми маємо два варіанти: скоротити витрати або збільшити податки, щоб наблизити дефіцит бюджету до запланованих 0,6 % ВВП. Якщо ми того не зробимо, залишиться тільки брати позики з дуже високими ставками, а це тільки погіршить ситуацію. Рубль знецінюється. За прогнозами Центрального банку, така тенденція найближчим часом не зміниться, а ВВП у кращому разі залишиться на тому самому рівні.
Президент ніяк не відреагував і тільки зиркнув з-під лоба на Комарова: настав момент, про який вони вчора говорили.
— Я пропоную запитати у міністра внутрішніх справ, Володимире Володимировичу, ось що, — підхопив знак Комаров. — Економічна ситуація це, звісно, вкрай важливо, але ж головним залишається її вплив на рівень вашої популярності.
Президент повернувся до міністра внутрішніх справ — кремезного чоловіка, який народився в далекому селі на берегах Волги, в самому серці Росії, а розпочинав свій кар’єрний шлях московським міліціонером. Спочатку він рухався службовою драбиною у відділі кримінальних розслідувань, потім сягнув посади шефа московської міліції, а згодом завдяки своїй мужицькій спритності та надмірним амбіціям опинився аж у кріслі міністра внутрішніх справ. На своєму шляху він оволодів багатьма таємницями дуже впливових людей, зокрема й самого президента, і тепер надійно їх зберігав. Сивочолий та по-селянськи широколиций, цей міністр міцно тримав у своїх руках владу.
— Борисе Вадимовичу, як це впливає на громадську думку? — вимагав негайної відповіді президент.
— Володимире Володимировичу, ви краще за будь-кого знаєте, які терплячі росіяни. Ми вміємо страждати і гордитися тим, що маємо сили переживати скрутні часи. Але навіть найстійкіші врешті-решт втомлюються від високих цін, нестачі повсякденних товарів на полицях, від...
— Не розповідайте мені казок, — обірвав його президент голосом, сповненим сарказму. — Не можна називати брак кількох товарів скрутними часами! Те, що ви мені зараз говорите, може вплинути на середній клас москвичів, але зовсім не стосується людей, що живуть у глибинці Росії — наших людей.
— Володимире Володимировичу, ви, звісно, праві, — сказав міністр, — однак не варто забувати, що люди вже не такі терплячі, яку радянські часи. Вони тепер балувані. Середній клас під час відпустки подорожує за кордон і бачить, як там живуть. Але до біса їх! Найбільше мене хвилює постійний ріст безробіття та бідності, якщо не сказати злиднів, серед цих безробітних.
Президент повів рукою на знак примирення.
— Так, це реалії російського життя. Те, що відрізняє нас від незагартованого, розніженого та зануреного у надмірності Заходу. А наша так звана опозиція? Хіба можна їм довіряти, якщо навіть через два роки не з’явилося нікого, хто міг би зайняти місце Бориса Нємцова?
Комаров побачив, що міністр внутрішніх справ насупився, і вирішив допомогти йому:
— На жаль, Володимире Володимировичу, вбивство Нємцова два роки тому зробило з нього своєрідну ікону, мученика, об’єднавши тих, хто наважився бути в опозиції до вас.
— Це мало статися, — відрізав президент. — Він був надто небезпечною фігурою.
— Це так, — викрутився Комаров. — Але міністр лише хоче вказати на загрозу, яку й досі несе його ім’я. Поліція регулярно зачищає меморіал на місці вбивства Нємцова, проте невдовзі він з’являється знову, весь у квітах.
— Цього меморіалу не повинно бути! — президент не приховував своєї роздратованості. — Міст має охоронятися, і якщо хоча б хтось наважиться поновити меморіал, він має бути заарештований!
— Буде зроблено, Володимире Володимировичу, — сказав міністр внутрішніх справ і повернувся до помічника президента. — Не забувайте — я був проти ліквідації Нємцова, але інші так не думали. Упевнений, що він сам згорів би від надмірної любові до оковитої та жінок.