Та доповідь 2010-го ослабила британську військову міць, в односторонньому порядку продемонструвавши, як виглядатиме світ у найближчому майбутньому. Вона мала далекосяжні наслідки. І тепер важко (та й майже неможливо) все повернути, адже з регулярної армії було звільнено 20 000 досвідчених військових. Фрегат Королівського флоту та цілі ескадри есмінців — робочих конячок будь-якого флоту — стали непотрібними. Деякі з них залишили свої позиції після лівійського морського ембарго у 2011 році й потрапили прямісінько на кладовище кораблів. Мені тоді видавалося досить диким, що наші військові кораблі знищувалися саме в той час, коли були найбільше потрібні. Зняття ембарго з Лівії та поглиблення кризи «арабської весни» мали б показати усім політикам зі здоровим глуздом, що світ не такий уже й безпечний та передбачуваний, як вони запевняли. Натомість з озброєння було знято не лише реактивні, а й морські патрульні літаки — гордість морської нації. Тож складно переоцінити недовіру наших союзників та радість ворогів через це недалекоглядне рішення.
Наприкінці березня 2014-го, коли я вже залишив пост заступника Верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі, у своєму інтерв’ю «Sunday Times» я сказав, що це «достобіса ризикована гра». Міністр оборони був такий розлючений цим моїм висловом, що невдовзі мене викликав генерал сер Пітер Волл, начальник генштабу і командувач Сухопутними силами. Він повідомив, що міністр оборони вимагає офіційних санкцій щодо мене. Проте в разі їх застосування справа могла дійти до військового трибуналу, і остаточне рішення виявилося більш розважливим (на щастя для політичної репутації міністра, який вочевидь теж був не у захваті від мого підпорядковування НАТО, а не йому особисто). Втім, шкоди нашим збройним силам було, на жаль, уже заподіяно, а відтак — постраждала і наша спроможність захищати національні інтереси, що є першочерговим обов’язком будь-якого уряду.
Нездатність оцінити реалії боротьби з «хуліганами», підкріплена реакцією Великої Британії на кризу на Близькому Сході, була зумовлена несподіваною появою на світовій арені влітку 2014 року так званої Ісламської Держави. І прем’єр-міністр, і новий міністр закордонних справ Філіп Хаммонд, якого нещодавно перевели на цю посаду з крісла міністра оборони (у ньому після погроз мені він спокійно продовжував спостерігати за знищенням британського війська), почали нагнітати страх перед загрозою з боку Ісламської Держави, не роблячи нічого значущого, щоб протистояти їй. Вихваляння Хаммонда, що «Велика Британія позиціонує себе як країна, що не боїться сильніших за себе», виявилося цілком порожньою балаканиною.
Тож коли сам прем’єр-міністр написав у 2014 році в недільній газеті, що «Велика Британія має уникати необхідності відправляти свою армію для участі у воєнних діях», маючи на увазі те, що тепер головне її завдання — гуманітарна допомога, я бачив, як сильно це вплинуло на наших союзників і потенційних противників. Той вислів давав зрозуміти, що Британію очолює уряд, який боїться щось обіцяти та водночас хоче виглядати сміливим і рішучим. Велика Британія завжди славилася тим, що «м’яко ступала, тримаючи в руці великого кийка», адже британська влада ніколи нікому не погрожувала без справжніх намірів реалізувати ці погрози. Тепер країною керували ті, хто гучно проголошує, але через постійне скорочення оборонного озброєння «кийок», яким вони «розмахували», все меншав і вже не був таким загрозливим. Немає жодних сумнівів, що хтось із військових повірив у закупку дорогого обладнання, заявлену в доповіді 2015 року про стратегію безпеки і оборони. У документі, де підхід до бухгалтерії та обліку є надто творчим, йдеться про утримання бюджету на оборону на рівні двох відсотків від ВВП з обіцянкою, що «завтра в усіх буде хліб з маслом», тоді як більшість вже багато років чекає цього «завтра».
За той час, поки я писав цю передмову для видання у твердій обкладинці, все, що було мною передбачено, здійснилося, і тепер ми перебуваємо у ще небезпечнішій ситуації. Росія з її 30-40-тисячним військом раптово почала несамовито вправлятися у «брязканні зброєю», розігруючи окупацію для країн Балтії. Із січня 2016 року російські винищувачі почали атакувати американські військові кораблі у Балтійському морі. Дуже близько до кордонів країн Балтії відбувалося масивне нарощування російських військових сил за допомогою трьох мотострілкових дивізій чисельністю близько 60 000 осіб. За словами Дмитра Треніна з Московського центру Карнеґі, Кремль був у стані війни із Заходом з 2014 року. Ще не діставшись до «балтійського курника», вовк уже бродить навколо дуже хисткого паркана. Тож зараз ми де-факто маємо нову, значно небезпечнішу форму холодної війни.
Такі міжнародні інституції, як НАТО та ЄС, від яких залежить безпека і оборона Британії, Європи і всього трансатлантичного регіону, зазнають все сильнішого тиску. Тепер НАТО погодилося направити чотири окремі батальйони із США, Канади, Німеччини і Великої Британії до країн Балтії та на схід Польщі. І хоча це можна розцінювати як початок, ніхто не повинен мати ніяких ілюзій. Наразі це лише політичний сигнал. По-перше, треба доволі багато часу, щоб розгорнути ті батальйони, а це саме по собі вже може спонукати російського президента зробити попереджувальний удар, перш ніж вони займуть свої позиції. По-друге, без належного управління та контролю, а також без артилерії, інженерів, військових вертольотів і логістики, яка допоможе перетворити окремі батальйони в ефективну бойову бригаду і розташувати їх в усіх чотирьох країнах, ці військові підрозділи у разі атаки з боку Росії будуть розбиті по одному. Однак НАТО несподівано послабшало через негативний побічний ефект від спроби військового перевороту в Туреччині, оскільки той може зменшити другу в світі за величиною військову міць та зробити її не такою ефективною і більш нестабільною внаслідок масових чисток у Збройних силах Туреччини.
Зовсім нещодавно, у липні 2016 року, республіканський кандидат у президенти США Дональд Трамп в інтерв’ю «New York Times» засумнівався у готовності Америки прийти на допомогу тим союзникам НАТО, які зазнаватимуть атак. Одним ударом цей коментар підірвав засадничий принцип колективної безпеки Альянсу. Зараз він повністю спирається на сильне лідерство США. Спокій та мир у Європі можливий лише за умови абсолютної впевненості у тому, що Штати завжди захищатимуть своїх союзників. А коментарі Трампа можуть тільки підбадьорити президента Росії і зробити більш імовірним страшний сценарій, описаний у цій книжці.
У той же час ЄС сам почав переживати кризу існування після того, як на референдумі в червні 2016-го британці проголосували за вихід своєї країни з Євросоюзу. Британія не тільки стала потенційною загрозою єдності ЄС, а й наразилася на небезпеку виникнення внутрішніх проблем через гучну заяву Шотландії про своє бажання залишитися в Євросоюзі, не кажучи вже про ризики для мирного процесу в Північній Ірландії. Британія зіштовхнулася з політичною та економічною невизначеністю з неминучими наслідками для її міжнародного статусу та збройних сил. Тобто вже відчувається великий вплив брексіту на економіку. І коли підтримання витрат на потреби оборони навіть на такому надуманому рівні, як 2 % від ВВП, стане сумнівним, тоді точно ніхто не зрадіє ще більшому скороченню ВВП через економічні наслідки брексіту.
Тим часом є одна людина, яка, безсумнівно, в усій цій метушні потирає руки від задоволення. Це президент, що сидить у своєму кабінеті в Кремлі. Велика Британія як головна військова сила Європи, здавалося б, стала на шлях морального та фізичного роззброєння. І президент Путін пригадав, з якою повагою ставилася Росія до Британії часів прем’єрства Залізної леді за її рішучість у питанні повторного захоплення Фолклендських островів у 1982 році. Тоді, за часів холодної війни, Путін був іще молодим офіцером КДБ у Східній Німеччині. Він добре пам’ятав, як Велика Британія заявила: робитиме те, що здається майже неможливим. І вона справді зробила це. Таке поєднання демонстрації зброї, з одного боку, і тихої, але жорсткої і незламної політичної рішучості, з іншого, дало Британії величезний політичний капітал. Тепер стало очевидним, що вперта рішучість, яку так поважали і якою захоплювалися в усьому світі, випаровується. Тепер Сполучене Королівство мало чим відрізняється від будь-якої іншої напівпацифістської європейської соціал-демократичної держави, яка більше зацікавлена у захисті добробуту і економічної вигоди, ніж у підтримці належної безпеки та оборони.