Вороги Британії дійшли висновку, що вона швидко втрачає волю до боротьби за те, у що вірила. Але слід зазначити: у більшої частини Європи завжди бракувало волі навіть розпочати таку боротьбу. Більше того — США тепер дивилися на загрози зі Сходу і його можливості, а не на Старий Захід.
Отже, це історія про те, як Захід не почув попереджувальних сигналів з Росії, мимоволі додаючи сміливості її президенту, і низкою катастрофічних політичних рішень привів світ на поріг війни. Ви можете сказати: ну то й що? Авжеж, це буде дуже погано для народів Балтії і Польщі — «далеких країн, про які ми мало знаємо», якщо цитувати сказане прем’єр-міністром Невіллом Чемберленом у 1938 році. Та чи вплине на нас, Велику Британію і Західну Європу, те, що НАТО виявиться безсилим і ми не зможемо захистити країни Балтії і Польщі від Росії? І відповіддю на це є гучне «так!».
Найстрашніший сценарій: у нас немає потужної стримувальної зброї — танків, літаків, артилерії, кораблів і сухопутних військ, а єдиний засіб оборони НАТО перед загрозою неминучої воєнної поразки — ядерна зброя. Поступове послаблення наших військових сил означає, що єдиним способом стримати Росію або перемогти її може стати застосування ядерної зброї чи погрожування нею. Наслідки ж удару по Росії міжконтинентальними балістичними ракетами, такими як «Трайдент», можуть бути жахливими. І те, наскільки вони будуть жахливими, дає змогу президенту Росії сподіватися, що ні США з Великою Британією (попри важливу заяву її нового прем’єр-міністра Терези Мей про намір без коливань дати наказ про застосування ядерної зброї), ні Франція — країни-члени НАТО, які єдині мають ядерну зброю, — ніколи не ризикнуть майже повністю знищити людську цивілізацію в Європі заради порятунку трьох маленьких країн Балтії.
І він має рацію. Саме тому щоразу виходить сухим із води, залишаючись безкарним.
Саме тому вирішальною є підтримка на ефективному рівні звичайних засобів стримування — збройних сил, які можуть воювати і давати відсіч росіянам, якщо ті нападуть. Але найголовніше — це переконати їх не атакувати. Тільки за наявності сильного війська ми можемо сподіватися, що нам ніколи не доведеться використовувати цей останній засіб — ядерну зброю. Інакше кажучи, слабкі збройні сили роблять набагато ймовірнішим її застосування як переконливого і відчайдушного аргументу.
Навіть якщо нам доведеться воювати у звичайній війні без використання ядерної зброї, ми маємо бути готовими до жахливих людських жертв. Їх може бути незрівнянно більше, ніж в останніх війнах в Іраку та Афганістані. Їхня кількість може дорівнювати кількості жертв Другої світової війни. Не має бути жодних ілюзій: у війни є своя логіка, страшна і некерована. Щойно полетять перші бомби і ракети, вже ніхто не зможе сказати, де впадуть усі інші. Якщо ми влучимо в росіян, чи не стануть мішенями у відповідь Лондон, Единбург, Берлін, Париж або Варшава?
Для припинення існування світу російські солдати не обов’язково мають крокувати зараз по Берліну чи Парижу. Військова перевага Росії надасть їй змогу зі свого кінця газової труби диктувати умови переможеній Європі та НАТО. І цього достатньо, щоб Західній Європі настав несподіваний кінець. А переможець отримує все. Завжди.
Як заступник Верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі я був присутній на засіданнях ради разом із міністрами оборони та особами, які приймають рішення в Альянсі. Брав участь в обговореннях і прийнятті рішень щодо розгортання військових сил. Я ходив коридорами влади у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі, у Білому домі, на Даунінг-стрит, 10 і у Пентагоні. У цій книжці я проведу вас тими коридорами. Ви побачите, з якими муками, нерішучістю і відчайдушними зусиллями політики приймають рішення про те, чи послати спецназ, чи завдати повітряних ударів або розгорнути армію.
Маючи досвід роботи в НАТО, я покажу вам, як велася військова кампанія в Афганістані та Лівії. Покажу те позерство, марнославство, політичний цинізм, моральне боягузтво, що занадто часто характеризує стратегічні рішення. Я також розповім про неординарні дії в управлінні державною і про те, як лідерські якості та мужність однієї людини можуть змінити хід історії. Я знаю, що таке реальний бій. Тому покажу вам, як рішення, прийняті на найвищому рівні, впливають на чоловіків і жінок, військових і цивільних — усіх, хто платить свою велику ціну за війну.
Працюючи на посаді заступника Верховного головнокомандувача, я проводив навчання за військовими сценаріями, керуючись власним досвідом та інформацією про наших ворогів. Те, що ви прочитаєте в цій книжці, — теж цілком можливий сценарій, хоч би яким неймовірно жахливим він здавався. Однак потрібно розуміти: неймовірно жахливе для західних політичних лідерів може бути цілком життєздатним для росіян.
Ця книжка — художній твір, вигадка. Однак це той вимисел, який ґрунтується на фактах. Цілком імовірний сценарій, змодельований дуже близько до реалій, на яких я знаюся завдяки досвіду служби на найвищих військових посадах та доступу до конфіденційної інформації. Чому я оповідаю про майбутнє на основі фактів у формі художнього твору, а не в жанрі публіцистики? Відповідь проста. Протягом останніх шести місяців я писав про загрозу з боку Росії принаймні у три видання Аналітичного центру. Але хто читає документи Аналітичного центру, крім самих учасників і аналітиків цієї експертної ради? Я мав на меті пояснити масовому читачеві, перед якою реальною небезпекою ми стоїмо. У кожній сцені я демонструю, як сучасні політичні та військові рішення, які ми приймаємо, штовхають нас у майбутню війну з Росією. Цієї війни ще можна уникнути, якщо ми почнемо діяти саме тепер.
Ось чому цю історію треба розповісти, поки ще не надто пізно. Адже ми пам’ятаємо страшні слова Троцького: «Ви можете бути не зацікавленими у війні, але війна може зацікавитися вами».
В одному я абсолютно впевнений: президент у Кремлі все це знає. І навіть сьогодні, коли ви читаєте ці рядки, його адмірали і генерали відпрацьовують такі ж військові сценарії. І у них є очевидні наміри цю війну виграти.
Пролог
Стояв травень 2017 року.
У січні відбулася інавгурація нового президента США, і було прийнято рішення негайно скасувати засади політики невтручання щодо Росії, які раніше сповідував президент Обама. Першим зовнішньополітичним рішенням нового президента стало озброєння України контрбатарейними радарами, безпілотниками, засобами радіоелектронної боротьби, обладнанням для безпеки комунікацій, броньованими джипами і медичним устаткуванням. Все це було конче потрібне, щоб захищатися від сепаратистів, яких підтримували російські регулярні війська. Однак самого лише обладнання зазвичай недостатньо. І, за порадою генералів, до України направили ще й військовослужбовців США, щоб навчити українських військових управляти цим вельми складним оснащенням.
Це дало змогу президенту сказати світові, що США в Україні виступають лише як тренери, а не воюють. Президенту здавалося, що така маленька хитрість стримуватиме російських військових та їхніх поплічників і не призведе до надмірного зростання напруженості.
Проте відсутність захисту американськими солдатами робила «тренерів» уразливими під час атак. Компромісом могло стати рішення США надати винищувачі для повітряного прикриття. Хоча генерали і попереджали, що винищувач, яким би сучасним він не був, майже нічого не може зробити для захисту кількох людей на землі з відстані 6000 метрів. Президенту було добре зрозуміло, що ні американський народ, ні Палата представників, ні Сенат не схвалять рішення відправити американських солдат на війну в Україну. Тому генералам наказали припинити скаржитися і почати діяти. В усякому разі, Мінська мирна угода 2014 року все ще в силі та навіть найвойовничіші генерали США не можуть стверджувати, що Росія от-от нападе.