Він нахилився прямо до її вуха і прошепотів:
Блер була зачарована. Клубок у горлі не давав говорити, а на очі навернулися сльози. У цей момент до щему відчула, як же далеко вона від свого рідного дому. До того ж, жоден чоловік ніколи раніше не розмовляв з нею так, як це робив зараз Вронський. Лора усміхнулася і заплющила очі. Вона просто не хотіла, щоб цей український красень бачив, наскільки глибоко вразили її його слова.
Вронський використав момент і потайки поглянув навкруги. Анна Брежнєва, приваблива жінка з його компанії, вже зосередилася на одному з хлопців — молоденькому американці, сержанті Джимі Руні.
— Я вивчать англійську в університет. У мене є подружки, які залюбки познайомляться з твоїми друзями. — Вона легенько торкнулася його руки. — Я правильно говорю англійською, Джи... йме? Ти виправляй мене, коли я скажу щось не так.
Руні усміхнувся:
— Добре. Але ти все правильно говориш.
Вронський ще раз кинув оком на компанію і зрозумів, що час настав.
— Дивіться ось, що я вам хочу запропонувати, — звернувся він до всіх, привітно усміхаючись. — Є стільки всього, за що ми маємо вам віддячити. Чому б нам не повечеряти разом? Мій двоюрідний брат має чудовий ресторанчик неподалік. Він зрадів би вам як рідним. Це — не туристичний ресторан. До нього приходять лише тутешні. І взагалі, не можна приїхати до Харкова і не спробувати нашої їжі. Ви ніде не знайдете кращих голубців, аніж там.
Молоді американці дивилися на Трапнелла, чекаючи від нього згоди. Він вагався. Було видно, що пропозиція Скотту сподобалася, проте він трохи сумнівався, чи варто її приймати. Вронський продовжував:
— І ще. Оскільки ви — почесні гості, ця вечеря, звісно, — наш подарунок вам.
Трапнелл поглянув на своїх — вони усміхалися. Який же солдат відмовиться від пропозиції скуштувати відмінної їжі, та ще й безкоштовно?
— Гаразд. Чому б ні? Але ми не зможемо залишитися надовго.
— Не хвилюйтеся. Без проблем. Ресторан розташований у східній частині міста, саме по дорозі до вашої бази. Нам вистачить часу, щоб смачно поїсти, повеселитись і доставити вас на місце.
Анна Брежнєва помахала Вронському мобільником і знизала плечима, ніби запитувала щось зовсім очевидне.
Вронський усміхнувся:
— Анна запитує, чи не заперечуватимете, якщо вона запросить на нашу вечерю своїх подруг. Тоді була б рівна кількість хлопців і дівчат.
Американці-чоловіки радісно підтримали цю ідею, а Лора тільки байдуже повела плечима.
— Дзвони, — кинув Брежнєвій, і вона миттю почала набирати номер у своєму мобільнику.
Вронський покликав офіціанта і попросив рахунок. Коли він уже віддав 500 гривень, на горизонті з’явилися два мерседеси — таксі, що були десь поблизу.
Брежнєва підхопилась і махнула їм, щоб зупинилися. Може, американці й помітили, що на площі лише два таксі, але не видно було, занепокоїло їх це чи ні.
Вронський усміхнувся, коли почув, як чоловіки почали обговорювати, чи може виявитися, що подружки Анни ще гарніші, ніж вона. Що сталося з тими іноземцями? Знали ж, що він розуміє їхню мову. Але у великій компанії, де інші не говорять англійською, американці, схоже, забули про це.
Вронський упіймав на собі погляд Лори. Вона скривилася, наче вибачаючись, а він усміхнувся і з серйозним виглядом кивнув у відповідь. Лора здавалася розумною і чуйною людиною. В іншому житті він міг би захопитися нею.
Вронський встав.
— Ну що, поїхали? — запитав він, допомагаючи Лорі надягнути куртку і показуючи на два таксі, які вже чекали на них.
Всі почали розсаджуватися по машинах. Аж несподівано, без жодних пояснень, тільки-но вони розмістилися, у другий автомобіль ускочив кремезний чолов’яга та сів на переднє сидіння.
— Не хвилюйтеся, — заспокоїв Вронський американців, — він тут для того, щоб переконатися, чи ви у безпеці. У цьому місті можна натрапити на поганих людей.
Злегка сп’янілі від незвичного пива та піклування своїх нових друзів, Руні і Блер сіли на заднє сидіння.
Вронський наказав водієві їхати. Позаду себе у дзеркало заднього виду він побачив, що Лора напружилася. Можливо, його наказ водієві прозвучав надто різко. Навіть неочікувано різко як для викладача університету.
— Я вже казав, — пояснив він, — ресторан не у туристичній зоні, і водій здивувався, що ми туди зібралися. Я мав йому пояснювати двічі.
Заспокоївшись, американці почали балакати і роздивлятися місто у вікно машини. Таксі занурилося у гущу вечірнього трафіку, проїхало вниз по вулиці Іванова, перш ніж досягти головної вулиці — Пушкінської, і відразу ж попрямувало на схід міста. Незабаром вони виїхали з центру, перетнули річку Харків та опинилися у похмурому передмісті. Вронський відчув наростання тривоги серед присутніх і тому оголосив: він зараз зателефонує своєму родичу і скаже, що вони вже під’їжджають. Ще пояснив: попри жахливий вигляд околиці їжа буде чудова і не так-то й легко замовити тут столик. Вронський побачив, що Трапнелл усміхнувся і тільки тоді за його прикладом всі розслабилися, особливо після того, як Анатолій зробив телефонний дзвінок.
За п’ятнадцять хвилин таксі під’їхало до багатоповерхової хрущовки, яких було набудовано безліч по всьому Радянському Союзу наприкінці 50-х років минулого століття. Вони призначалися для розселення на якомога меншій площі якомога більшої кількості людей.
Якщо таксі для американців на площі Свободи стало першою найризикованішою частиною операції (бодай один вигук — і автомобілі негайно були б оточені допитливими неприязними місцевими жителями), то тепер настав другий найважчий момент. Вронський не хотів проблем. Передусім тут, де недоброзичливі очі могли б побачити, що буде далі. Хоча на вулиці зараз нікого не було, хтось таки міг спостерігати з вікон навколишніх будинків.
— Приїхали, — усміхнено сповістив він, виходячи з машини.
Трапнелл опустив скло і, не відкриваючи дверцят, визирнув із машини.
— Де ж ресторан? Якого біса ми тут робимо?
Вронський подивився на нього згори вниз. У його погляді не лишилося й сліду від приязності університетського викладача англійської мови. Йому треба було, щоб американці робили саме те, що він їм наказуватиме. Погляд Вронського став холодним, а в голосі відчувалися крижаний спокій та безжалісність:
— Ви робитимете те, що я скажу. Ходімо з нами. Тихо і спокійно. Усі.
Американці були приголомшені. Як тільки вони почали усвідомлювати, що відбувається, їх охопив шок, і це було видно по обличчях. Оскільки погляд кожного з них був звернений лише на Вронського, вони й не помітили чотирьох чоловіків, які вийшли з під’їзду багатоквартирного будинку.
Вронський махнув їм, щоб ті оточили автомобілі. Миттю американців витягли з машин, скрутили руки за спинами, заклеїли роти скотчем, накрили голови ковдрами і потягли у будинок.
Усіх, окрім одного.
Їхній керівник, старшина Скотт Трапнелл, був особистістю непересічною. Усі ці тренажерні зали з нескінченним нарощуванням м’язів, які так полюбляє більшість американських солдатів, були не для нього. Невеликого зросту, жилавий, здавалося б, зовсім непримітний чоловік, він був інструктором із айкідо, мав чорний пояс і тренувався з величезною одержимістю. Інстинктивне відчуття небезпеки та довгі години тренувань айкідо далися взнаки. Здавався абсолютно спокійним, коли нападник висмикнув його з машини. Однак потім одним ударом американець повалив свого кривдника, перекинувши через плече, та, застосувавши класичну техніку захоплення, боляче вивернув його руку в ліктьовому суглобі й кинув на спину прямо на дорогу. Під час падіння голова чоловіка відкинулася з глухим хрускотом — і він затих.