Іще один різко повернувся обличчям до Трапнелла та підняв руки, готуючись до наступного руху. Цей чоловік, певно, теж був навчений бойових мистецтв. Але Трапнелл блискавично та щосили вдарив його поміж ногами важким шкіряним ковбойським чоботом (виявилося, не дарма він так узувся для подорожі великим містом). Нічого надзвичайного, ніяких ніндзя-прийомів — просто добре виважений класичний удар, у який він вклав усю силу своєї люті.
— Та пішов ти!! — лиш вилаявся Трапнелл у той момент, як його черевик торкнувся паху супротивника.
Чоловік гепнувся на землю з витріщеними очима, задихаючись у беззвучній агонії.
Переконавшись, що той уже не підніметься, Трапнелл озирнувся і побачив, як його товаришів уже «запакували» і кудись повели. За мить, побачивши двох людей на землі і зрозумівши, що поряд більше нікого немає, він побіг. Біг надзвичайно швидко, адже був хорошим бігуном і найбільше любив напівмарафон, але він непогано бігав ще й на спринтерські дистанції.
— Тримайте його! — оскаженіло закричав Вронський, виринувши з іншого боку автомобіля. Але ж поряд нікого, хто міг би це зробити.
У багатоповерхівках довкола було повно людей. Американець міг покликати на допомогу. І тоді мешканці повибігають надвір, щоб допомогти йому. Хтось зі зброєю. Американець втече — і весь план буде зірвано.
Без жодних вагань і почуття провини майор Анатолій Миколайович Вронський, спецпризначенець 45-го гвардійського полку, засунув руку під куртку і з натренованою незворушністю солдата спецназу витягнув самозарядний пістолет із глушником. Такі пістолети мають тільки російські спецпризначенці та співробітники КДБ, ФСБ і МВС. Він старанно прицілився у спину Трапнелла, який біг дуже швидко, і вистрілив. То були дві черги пострілів поспіль із відстані двадцяти п’яти метрів.
Трапнелл повалився головою вперед і перекинувся, як підстрелений кролик, потім, сіпнувшись кілька разів, затих.
На обличчі Вронського не з’явилося жодних емоцій. Ще буде час для звинувачень та покарань, щойно вони благополучно перетнуть кордон.
— Гей, ви двоє, ідіть заберіть тіло, — показав пальцем через плече позаду себе, — і приберіть кров.
— Прапорщик Волошка, — звернувся він до жінки, яка нещодавно називала себе Анною Брежнєвою, — ми переходимо безпосередньо до операції. Забезпечте транспорт. Негайно.
08:00, середа, 10 травня 2017 року Щотижнева зустріч президента з питань оборони та міжнародної політики,
Кремль, Росія
Федір Федорович Комаров, голова адміністрації президента та його постійний партнер із дзюдо, мав нижчий від середнього зріст, був кремезним із блідо-блакитними очима та світлим волоссям уродженцем російської півночі. Зазвичай цілком спокійна і стримана людина, сьогодні він здавався вкрай стурбованим. У КДБ його вчили бути організованим, зважати на деталі та не йняти нічому віри. Також він ніколи не сумнівався: ні щодо своєї служби у президента, ні в собі як в одному з ключових гравців — представників групи колишніх санкт-петербурзьких офіцерів КДБ, відомих як «силовики», що після смерті Бориса Єльцина фактично відібрали владу над Росією у реформаторів. Ці люди дуже сумували за своєю «тією» дорогою серцю країною і гірко шкодували через те, що з нею з тих пір відбувалося.
Комаров знав лише один шлях: безжалісний контроль. Це був старий радянський метод. Він також розумів, що ціна поразки висока і що того ранку він мав спрямувати в потрібне русло реакцію президента на вчорашнє викрадення американців у Харкові та несподівану смерть старшини Трапнелла.
Притискаючи до грудей папери і блокнот, він двічі постукав у орнаментовані з позолотою подвійні двері президентського кабінету. Їх йому беззвучно відчинили двоє солдатів, одягнених у парадну форму почесної варти Кремля. Ці високі, статурні, спеціально підібрані хлопці з бездоганною слов’янською зовнішністю несли службу в 154-му окремому комендантському Преображенському полку. Їхнє головне завдання — захищати президента.
Комаров увійшов, зупинився на мить, опустив голову на знак вітання і рушив уперед. Кімната була схожою на спартанську, без зайвих деталей. Єдиною поступкою екстравагантності були зелені штори, обшиті золотом і підібрані з боків такого самого кольору зав’язками. За кріслом президента виднілася лише одна прикраса — золотавий російський двоголовий орел на червоному щиті. Стіл був величезний, але зовсім порожній — ніяких паперів. Комаров помітив лише один документ — доповідь із Харкова. Ще в кабінеті стояв довжелезний стіл для переговорів, який був розташований перпендикулярно до президентського і тягнувся аж до дверей.
За столом сидів сам президент — із блідим безкровним обличчям та високими вилицями на ньому й світло-блакитними очима із холодним загрозливим поглядом — поглядом настороженої лисиці. Обличчя було обрамлене рідким та коротким світлим волоссям. Жилавий, міцної статури, яка була помітна навіть з-під його звичайного темного костюма з одноколірною темно-синьою краваткою і білою сорочкою. Цей чоловік регулярно відвідував тренажерний зал і двічі на тиждень займався дзюдо. Його прес-секретар казав: «Він такий спортивний і сильний, що легко може зламати руку людині під час рукостискання... якщо захоче».
Проте голос його аж ніяк йому не пасував і навіть дивував. Бо для такого альфа-самця він був зависокий і гугнявий.
— Чому вони вбили американця, Федоре Федоровичу? — суворим тоном запитав президент, формально звертаючись по батькові. — Завданням було захопити групу. Я мав на увазі — захопити їх усіх живими, потім показати по телебаченню, щоб продемонструвати світові, що НАТО й американці нападають на наших людей в Україні. Чуєте? Живими та здоровими! А не з мішками на головах та з галасом про тероризм.
— Згоден з вами, Володимире Володимировичу, — мовив Комаров, розкладаючи свої папери на столі. — Дуже типово для цих «зірок» спецназу. Завжди обіцяють золоті гори, як ідуть на завдання. Але коли щось не за планом — влаштовують власну виставу, щоб віртуозно виплутатися з непередбаченої ситуації. Я говорив сьогодні вранці з генерал-полковником Денисенком, командиром спецназу, і чітко дав йому зрозуміти, що ви невдоволені.
Президент не відповів. Це означало, що він ще не визначився, як на все це реагувати.
— Каже, що у спецпризначенців не було іншого вибору, коли американець почав тікати.
Президент насупив брови.
— Насамперед вони мали не дати йому втекти. Хто там відповідальний?
Комаров замислився. Він був старим поважним та досвідченим співробітником і тому мав право говорити президентові те, на що інші не наважилися б. Та попри все потрібно бути дуже уважним у своїх висловлюваннях.
— Спецпризначенці недооцінили американця. Він хоч і невисокий на зріст, але бився як чорт. Ось тільки зараз ми з’ясували, що старшина був інструктором із айкідо.
— Зрозуміло, — президент кивнув на папку з документами, що лежала на столі.
Комаров здогадувався, що він, дуже уважний до деталей, уже ретельно вивчив рапорт про затримання американців.
— Я бачу, він устиг зруйнувати всі надії на батьківство тому хлопцю, якого вдарив у пах, — сказав президент із самовдоволеною посмішкою.
— Ми, до речі, можемо це використати, Володимире Володимировичу, — припустив Комаров. — Наші люди подадуть у новинах цю бійку і стрілянину як вимушену самооборону.
Президент кивнув на знак згоди.
— Хто командував операцією? У рапорті цю важливу деталь чомусь упустили.
— Наш найкращий командир, пане президенте, — майор Анатолій Миколайович Вронський, 45-а окрема гвардійська бригада спеціального призначення. Герой Російської Федерації, 12 років тому нагороджений за хоробрість, проявлену під час операції на Північному Кавказі. Син офіцера танкових військ, який після розвалу Радянського Союзу був змушений працювати таксистом, щоб прогодувати родину. Після служби в лавах армії поїхав у Сполучені Штати за програмою обміну студентами. Повернувшись з Америки, став професійним військовим, офіцером, а згодом — успішно пройшов відбір у війська спеціального призначення.