Операція, що розпочалася, була дуже схожою на нічне тренування в пустелі Невада. Незабаром після входу в 400-кілометрову зону, яку вже покриває S-400, літаки, очолювані Бертінетті, спустилися на дуже низький рівень. Керуючись своїми низьковисотними навігаційно-прицільними інфрачервоними системами LANTIRN, вони наближалися до цілі на висоті не більш ніж 30 метрів, пролітаючи над верхівками дерев, над землею, що проносилася в темряві під ними. За сімдесят кілометрів від цілі вони об’єдналися у групу з вісьмома літаками F-15 «Ігл», які летіли над ними. На бортах були встановлені сучасні радіоелектронні системи глушення для нейтралізації радарних систем батарей SAM-6 і зеніток ЗСУ-23-4, що охороняли радіолокаційну станцію в Піонерському.
Коли літаки наблизилися до цілі, Бертінетті повів свою ланку на поступовий підйом до 1500 метрів. Кілька окремих ЗСУ-23-4 розпочали масивний загороджувальний вогонь із зеніток, і на якийсь момент літак перетворився на легку здобич для російських трасуючих снарядів, що пролітали просто над кабіною. Бертінетті подолав природний інстинкт, який змушував його повернути назад і пірнути вниз, щоб не стати мішенню, а натомість, зціпивши зуби, вирівняв курс і висоту й випустив дві авіабомби, GBU-3 і «Марк» 84, що використовували комплекти JDAM. Вони влучили в самісінький центр даху радіолокаційної станції, спричинивши потужний вибух. Бертінетті повернув ліворуч і почав швидко набирати висоту, щоб уникнути зенітного обстрілу. Коли він вже приєднався до літаків F-15, що кружляли неподалік, то побачив, як запалахкотіла внизу будівля, в яку влучили його бомби. Пролунали ще вибухи. Це решта сім літаків F-16 атакували свої цілі.
«Неймовірно!» — подумав Бертінетті. Хоче це й не було сказано прямо, можна було не сумніватись, що штаб-квартира надала вісім літаків F-16, сподіваючись, що хоча б один або два досягнуть цілі. Одного прямого удару, ймовірно, було б досить, щоб розтрощити радар. Та натомість вони вціліли всі й уразили всі цілі. Майор запитував себе: що насправді відбувається в Калінінграді? Схоже, тут попрацював хтось дуже розумний.
— Диспетчере, це Аполло. Завдання виконано, — холодно доповів Бертінетті, звертаючись до служби наземного контролю. — Зараз прямуємо на дозаправку, після чого повернемося на бойове патрулювання.
— Аполло, вас зрозумів. Прийом. Ату їх! Вдалого вам полювання!
01:15 за центральноєвропейським часом, 02:15 за східноєвропейським часом, неділя, 9 липня, 2017 року Ліс на північ від Правдинської батареї ракетного комплексу «Іскандер», Калінінград
Капітан Джек Вебб, командир оперативного загону «Альфа» — елітної команди сил спеціальних операцій США, з розфарбованим камуфляжним кремом обличчям, щойно приземлившись із парашутом, пошепки звернувся до Морланда:
— Я задоволений підготовкою зони приземлення. Невелика, але цілком придатна для нас. Залишаю тут двох своїх хлопців, щоб контролювати її звідси. Самому мені потрібно розташуватися десь поблизу, для того щоб бути готовим позначити лазером позиції противника, по яких треба буде завдати повітряних ударів, перш ніж брати базу штурмом.
Дванадцятеро бійців із команди «зелених беретів», приземлившись, почали швидко діяти. Щойно кожен із них торкався землі, одразу ж починав скручувати свій парашут і біг до лісу. Парашути, кисневі маски та інше спорядження, необхідне для стрибка, було тепер надійно сховане в кущах. Вийшовши з лісу, десантники попрямували до основної зони висадки, де вже працювала команда Морланда й литовці.
Повітряно-штурмова бригада ось-ось мала прибути. Почалися приготування. На все потрібен час, особливо в темну пору доби. І ще важливо добре маскуватись і не видати себе якимось шумом чи світлом. Центр зони приземлення був позначений дев’ятьма невидимими для неозброєного ока «сяючими паличками», встановленими у формі великої літери «А». За допомогою окулярів нічного бачення їх легко помітять пілоти важкого військово-транспортного вертольоту «Чинук». Такими ж «сяючими паличками» була позначена задня межа зони приземлення, щоб вказати напрямок, у якому вертольоти повинні відлітати звідси. І, нарешті, команда провела швидку розвідку, щоб впевнитись у відсутності навколо зони серйозних перешкод для гелікоптера. Якщо «Чинук» сяде на якесь занедбане сільськогосподарське обладнання, це може призвести до летальних наслідків.
— Так, Джеку. Я покажу, як ми будемо наближатися до периметру, — звернувся до Вебба Морланд. Він чітко усвідомлював, що єдиний спосіб забезпечити успіх операції — це продовжувати робити все з максимальною обережністю, поміркованістю й обачністю. Морланд не хотів на цьому останньому етапі втратити ефект несподіваності. Щойно вертолітно-десантні війська, про які йому розповідав Вебб, приземляться, тут почнеться справжнє пекло. Але зараз все було спокійно, жодної реакції з боку росіян. Він молився, щоб не сталося нічого такого, що могло б попередити їх про прибуття «зелених беретів». Витягнув карту і, увімкнувши ліхтарик зі слабким червоним промінцем, показав Веббу маршрут: триста метрів прямо на схід через ліс, а потім на південний схід уздовж лісосмуги ще півтора кілометра. На узліссі вони обійдуть пагорб, схожий на п’ятку стопи, а потім підуть на південь, у бік яру з низькорослими кущами вздовж одного боку, і опиняться на відстані близько трьохсот метрів на північ від бази. Звідти вже можна буде бачити мінне поле, периметр огорожі, сторожові вежі та командний бункер. І, як уже говорив Морланд, вони повинні будуть прислухатися до звуків двигунів, оскільки це означатиме, що черговий патруль виходить із бази. На підставі даних попередньої розвідки Морланд підрахував: якщо росіяни вирушать саме в цьому напрямку, їм знадобиться не більше трьох хвилин, щоб дістатись яру. А якщо вони спіймають тут хлопців, то це — кінець, гра завершилась.
Вебб уважно все вислухав і підняв великий палець на знак того, що все зрозумів. Потім, так само пошепки, Морланд підсумував усе, щоб капітан міг дати інструкції своїм людям, перш ніж вони вирушать. Рухатися потрібно трьома групами, зберігаючи між собою дистанцію, достатню для забезпечення взаємної підтримки. Арчер і Вотсон сформують озброєну стрілецьку групу і першими попрямують до лісу. Там, маючи у своєму розпорядженні кулемети і окуляри нічного бачення, вони займуть вогневу позицію на східній стороні. Таким чином перша група прикриє другу — розвідників на чолі з їхнім провідником Лукшею. До цієї групи входять Вебб, його інженер-сержант з «Альфи», Морланд, Крауя і Бредлі. Після того як розвідники почнуть спускатись донизу вже поза лісом, третя, резервна група вирушить через ліс і чекатиме на краю лісосмуги, готова посилити удар при нападі на табір або надати іншу необхідну допомогу. Ця група складається із сержанта Вайлда, двох литовців і решти восьми бійців із «Альфи».
— Такий план. Але скажи своїм хлопцям, щоб діяли гнучко, залежно від того, як усе піде. Зі зрозумілих причин ми не підходили близько до огорожі, спостерігали лише на відстані. Здається, у ворога все йде за планом, та хто знає, що вони робитимуть, коли почують наші вертольоти.
— Звісно, Томе. Дай потисну тобі руку. — Вебб поповз назад проводити інструктаж із групою щодо порядку дій.
Незабаром він прошепотів: «Пора!» Морланд підняв вгору великий палець, і Арчер із Вотсоном попрямували до лісу. Короткий відблиск місячного сяйва блиснув на ременях їхньої амуніції, що зробило їх схожими на мексиканських бандитів. Але в цьому не було ніякої неприродності. Вони могли б проклинати додатковий тягар, який тягнуть із собою, і нарікати на ризик налетіти через нього на сплетіння гілок, пробираючись через лісові хащі. Проте бійці розуміли, що коли щось піде не так, то кулемет із боєприпасами стане в пригоді. Саме тому кожен мав при собі додаткову стрічку, де було 200 патронів «про всяк випадок».
Через десять хвилин Морланд почув шепіт у навушниках рації, яку йому видали «лісові брати»: надійшло повідомлення, що озброєна стрілецька група вже на місці й зайняла свої позиції.