Лукша, зціпивши зуби, заперечно похитав головою.
— Ми, литовці, не відчуваємо болю. Просто зупини кров. Я в порядку. Хочу, щоб голова була ясною, коли вбиватиму цих клятих росіян.
Морланд поглянув на нього із приголомшеним захопленням. Тієї миті він зрозумів, що з такими бійцями, як Лукша, вони вистоять. Одразу ж відчув прилив адреналіну. І гнів. Страх дивним чином зник. Він знову подивився на Бредлі. Той продовжував стріляти зі свого SA80.
— Бос! — крикнув Бредлі. — Стрілецька група працює. Вогонь слабшає.
Морланд ризикнув іще раз виглянути з насаджень. З лісу позаду донісся такий знайомий звук кулеметної черги. У природному укритті, уміло схований від очей російських вояків, стріляв 12,7-міліметровий великокаліберний кулемет GPMG. Якби росіяни могли бачити його, все швидко скінчилося б: Арчер і Вотсон вже стали б гарматним м’ясом. Натомість вони добре виконували роботу: Морланд бачив, як трасуючі снаряди летять ліворуч від них. Тож вогонь супротивника в цей бік припинився, і бійці отримали короткий перепочинок, оскільки росіяни спрямували всю свою лють на GPMG.
Бредлі схопив Лукшу і разом із Крауя потягнув його на спині через ячмінне поле, як рятувальник, що витягає потопаючого на берег. А в цей час Морланд і Вебб продовжували атакувати ворога.
Метр за метром, крок за кроком вони повільно пробиралися через поле. Ніколи в житті їм ще не було так важко долати п’ятдесят метрів шляху. І ось нарешті — довгоочікуваний яр. Виснажені, зі струмками поту на обличчях бійці дісталися його краю й зісковзнули вниз. Як вони залишились живими — це було загадкою для Морланда. Адже становили собою гарні мішені на тому ячмінному полі. Більш того, охоронці на сторожових вежах могли прикінчити їх за лічені секунди, бо ж мали сучасні прилади нічного бачення, і, схоже, саме тому світло було вимкнене. Чим більше він думав про те, що відбувалося, тим менше розумів.
Швидким рухом Морланд витягнув пляшку води. Від тих криків аж у роті пересохло. Тепер йому потрібно було зібрати всю свою енергію. Залишивши Крауя доглядати Лукшу, Морланд і Вебб поповзли на інший бік яру. Важкий кулемет зі сторожової вежі, який нещодавно намагався знищити стрілецьку команду із GPMG, тепер знову переключився на них. Снаряди падали в полі за п’ятдесят метрів позаду, на тому місці, де вони були нещодавно. Проте кулеметні черги позаду зліва раптом припинилися. Схоже, що Арчер із Вотсоном підбили легкий кулемет. Щоправда, вогонь справа від них все ще не припинявся. Так, хлопці живі й ховаються у безпечному місці, але ж не можуть з місця зрушити. Вони опинились у пастці.
— Наша резервна група має план розташування гармат противника на краю лісу, отам, справа позаду нас! — загорланив Вебб, нахилившись до вуха Морланда. — У них також достатньо вогневої потужності, щоб придушити ворога.
— А що там з підмогою із повітря? — запитав Морланд, дивуючись сам собі, як невимушено він тепер почувався після того жаху в засідці. — Ми не зможемо звідси вибратись, доки не змусимо той важкий кулемет замовкнути. І в будь-яку хвилину може початись повітряна атака.
Світляний циферблат на його армійському годиннику G1098 показував 03:15.
— Не турбуйся про це. Мої хлопці в зоні приземлення зможуть вивести їх. А взагалі, я не думаю, що повітряна атака потребує супроводу. Зрештою, це вже буде шоу при денному світлі... — хмикнув Вебб. — Ми залишимось тут і допоможемо вам, хлопці. Як би там не було, я повинен спрямувати повітряну команду на базу ворога. Тож маю пильнувати.
Вебб зупинився і прислухався до звуків у навушнику. Потім повернувся до Морланда.
— Один літак F-16 з «Маверіком» підлітає. Буде біля цілі через п’ять хвилин. Настав час бити по мішенях.
З цими словами він засунув руку в свій рюкзак і витягнув лазерний маркер — інструмент для позначення мішені завбільшки з невелику відеокамеру. Увімкнув його, подивився у приціл і направив на сторожову вежу, де перебував їхній кривдник. Сфокусований лазерний промінь, невидимий для людей у башті, чітко вказував на ціль. Сенсорний датчик у літаку вловить його. Головною ціллю Вебба зараз були спалахи від пострілів «Корди».
Вони чекали. Вебб зосередився на цілі, так ніби він зараз був на полігоні й прицілювався із гвинтівки. Невдовзі Морланд почув знайомий звук потужного реактивного двигуна, що пробивався крізь шквал пострілів.
— Ну, все, недовго залишилось, — пробурмотів Вебб. — Готуємось до удару...
02:00 за центральноєвропейським часом,
03:00 за східноєвропейським часом, неділя, 9 липня, 2017 року Вісім тисяч метрів над Калінінградом
— Диспетчере, це Аполло, дозаправку завершено. Я на позиції як повітряний патруль.
Бертінетті говорив у мікрофон, а в цей час його F-16 летів високо над Калінінградом. Капітан Майк Райан був поряд із правого боку і трохи позаду.
— Вас зрозумів, Аполло. Бережіть себе. Боїнг Альянсу Е-ЗА «Сентрі» забезпечує для вас повітряну розвідку на випадок атаки. Літак-розвідник RC-135 «Ривет Джойнт» ВПС Великої Британії також у повітрі й повідомляє, що російська система С2 все ще не працює. Загроза від ракет класу «земля-повітря» мінімальна.
— Вас зрозумів, диспетчере. Надішліть оперативні відомості щодо висадки повітряного десанту.
— Це диспетчер, Аполло. Час висадки о 03:30 підтверджено.
Бертінетті зітхнув із полегшенням. Треба було долетіти якомога швидше і спуститись якомога нижче, за наказом вдарити по радіолокаційній станції «Піонерська», після чого швидко відступити. Однак його не надто тішила інформація про те, що «Шибеники» 510-ї бойової ескадрильї повинні надати два літаки для забезпечення бойового повітряного патрулювання після бомбардування. Не варто було сподіватись, що всі переживуть цю атаку. Бертінетті розумів, що цей наказ навряд чи реально виконати. Проте він також розумів, що наказ має бути виконано. Однак у нього не було нікого, кому б можна було доручити ще й це завдання. Майк Райан перехопив його погляд і кивнув. Майк був напарником Бертінетті, й цим все сказано. Вони розуміли один одного з півслова.
Місія завершена. Решта шість літаків прямують додому. Пілоти спочатку складуть звіт, а потім поповзуть додому в ліжко, так ніби нічого суттєвого не сталося. Проте для нього з Райаном це ще не кінець, ще дуже багато чого має відбутися. Там, далеко на сході, ще невидимі внизу в темному лісі, на горизонті почали з’являтися перші слабкі проблиски світанку.
Перевірив час: схід сонця через годину, а потім вже вони теж зможуть повернутися до Авіано. Бертінетті придушив позіхання і спробував витягнути ноги. Вже чотири години чоловік не залишав свого крісла. Його протиперевантажувальний костюм сидів дуже щільно. Хотілося хоча б зняти шолом, щоб почухати голову. Він завжди дуже любив літати на своєму F-16, але це було у старі добрі часи. Зараз треба молитись, щоб удача не залишила його до того моменту, як він зможе повернутись додому. Бертінетті налаштував прилади, активував автопілот і відкинувся трохи назад, патрулюючи небо над південно-центральною частиною Калінінграда.
Незабаром його радіоприймач знову ожив.
— Аполло, це диспетчер. Як мене чуєте? Війська в бойовому контакті.
— Вас зрозумів. Надсилайте деталі.
— Війська в контакті. Координати противника 893456, на південь від Правдинська. Ведеться вогонь з великокаліберних кулеметів. Наші мають лазерний маркер і готові вказати ціль. Майте на увазі, ціль розташована дуже близько до бази з «Іскандерами». Можливо, ядерні боєголовки заряджені. Точність влучення зараз має критичне значення.
— Це Аполло. Вас зрозумів.
На словах «ядерні боєголовки заряджені» весь сон і втома від довгого нічного польоту вмить зникли. Бертінетті уточнив своє місцезнаходження. Він увійшов у зону ворожої системи навігації. Інфрачервоні системи навігації й орієнтації оновились, даючи йому п’ять хвилин на приціл. Він знову викликав наземний контроль, щоб визначити ціль за допомогою лазерного маркера.
— Диспетчере, передайте нашим хлопцям. Час польоту до цілі — п’ять хвилин. Нехай вказують ціль через дві хвилини.