От із цим даяком капітан Й. ван Тох і подався на острів Танамаса.
2. Пан Голомбек і пан Валента[9]
Було гаряче редакційне літо, пора, коли не відбувається нічого, ну так-таки нічого, коли завмирає політика й немає ніякої ситуації в Європі; а проте і в цю пору читачі газет, які лежать у агонії нудьги десь на берегах вод або в ріденькому затінку дерев, деморалізовані сонцем, природою, сільським спокоєм і взагалі здоровим, простим життям у відпустці, чекають — хоча й розчаровуючись день у день, — що хоч у цьому номері буде щось нове, підбадьорливе: якесь там убивство, або війна, або землетрус, одне слово — Щось; а коли не знаходять його, то жмакають газету і з прикрістю оголошують, що в цій газеті нема нічого, ну просто-таки Нічого, що читати її не варт і що вони її більше не передплачуватимуть.
А тим часом у редакції сидять, мов сироти, п’ятеро чи шестеро співробітників — бо решта колег теж у відпустці, де вони так само роздратовано жмакають газети й нарікають, що сьогодні в цій газеті нема нічого, ну просто-таки Нічого. А зі складальні виходить метранпаж і докірливо мовить:
— Панове, панове, ще нема передовиці на завтра.
— То дайте… ну, оту статтю… про економічне становище Болгарії, — відказує один із редакційних сиріт.
Метранпаж тяжко зітхає:
— А хто ж її читатиме, пане редакторе? Знов у цілому номері не буде Нічого Читабельного.
Шестеро редакційних сиріт зводять очі до стелі, ніби там можна знайти Щось Читабельне.
— От якби сталося Щось, — нерішуче озивається один.
— Або якби добути… якийсь… цікавий репортаж, — докидає другий.
— Про що?
— Не знаю.
— Або вигадати… якийсь новий вітамін, — буркає третій.
— Улітку? — скептично перепитує четвертий. — Е, ні, вітаміни — це для освіченої публіки, воно більше підходить на осінь.
— Та й спека ж, господи, — позіхає п’ятий. — От якби що-небудь про полярні краї.
— Але що?
— Та що-небудь. Як про отого ескімоса Вельцля[10]. Обморожені пальці, вічна мерзлота і таке інше.
— Сказати легко, — каже шостий. — Та звідки його взяти?
У редакції запановує безнадійна тиша.
— Яв неділю був у Євічку… — нерішуче озвався метранпаж.
— Ну, і що там?
— Та казали, буцімто приїхав у відпустку один там капітан Вантох. Він буцімто родом звідти — з Євічка.
— Який Вантох?
— А такий гладкий. Він буцімто капітан морського судна, той Вантох. Розказують, ніби десь там добував перли.
Пан Голомбек перезирнувся з паном Валентою.
— Де ж він їх добував?
— На Суматрі… Й на Целебесі… Одне слово десь там. Він буцімто тридцять років там прожив.
— Так це ж ідея, — сказав пан Валента. — З цього може вийти першорядний репортаж. Поїдемо, Голомбеку?
— Що ж, можна спробувати, — відказав пан Голомбек і встав зі столу, на якому сидів.
— А онде він, — сказав їм хазяїн готелю в Євічку.
За столиком у садку сидів, широко розставивши ноги, огрядний добродій у білому кашкеті, пив пиво й замислено водив по столу грубим вказівним пальцем. Обидва газетярі попростували до нього.
— Редактор Валента.
— Редактор Голомбек.
Огрядний добродій підвів очі.
— What? Що?
— Я редактор Валента.
— А я редактор Голомбек.
Огрядний добродій статечно звівся на стільці.
— Captain van Toch. Very glad[11]. Сідайте, хлопці.
Обидва репортери охоче сіли й поклали перед собою блокноти.
— Що питимете, хлопці?
— Зельтерську з малиновим сиропом, — сказав пан Валента:
— З малиновим сиропом? — недовірливо перепитав капітан. — А чого це? Хазяїне, принесіть їм пива. То чого ви, власне, хочете? — спитав він, зіпершись ліктями на стіл.
— Це правда, пане Вантох, що ви тут народилися?
— Ja[12]. Народився.
— А скажіть, будь ласка: як ви попали на море?
— А через Гамбург.
— І давно вже ви капітан?
— Двадцять років, хлопче. Документи тут, — із притиском сказав капітан, поплескавши по нагрудній кишені. — Можу показати.
9
Голомбек Бедржіх (1901–1961), Валента Едуард (1901–1973) — чеські журналісти, колеги Чапека по газеті «Лідове новіни», автори нарисів, романів і книжок про Яна Вельцля.
10
Вельцль Ян (1868–1937) — чех, що значну частину свого життя пробув у полярних краях, в Сибіру й на Алясці як золотошукач, рибопромисловець, торговець. Один час був ватажком ескімоського племені. Після повернення Вельцля на батьківщину (1928 р.) чеські письменники й журналісти Рудольф Тесноглідек (1882–1928), Голомбек і Валента написали низку книжок про його мандри.