— Отож-бо й лихо, хлопче. Я б тобі лишив усі ці перли як… як guaranty[60] за судно, але сам я того судна купити не можу. Я знаю одне дуже підходяще в Роттердамі… з дизельним двигуном…
— А чого ви не запропонували цієї справи комусь у Голландії?
Капітан покрутив головою.
— Я тамтешніх людей знаю, хлопче. З ними я про це діло не можу говорити. Я міг би… — додав він замислено. — Я міг би возити на тому судні й інші речі, всілякі goods[61], сер, і продавав би на тих островах, іа, це б я міг робити. У мене там сила знайомств, пане Бонді. А водночас міг би мати на судні такі tanks для тих моїх ящірок…
— Про це, мабуть, можна поміркувати, — сказав пан Бонді. — Бо якраз недавно… Атож, нам треба шукати нових ринків для нашої промисловості. Якраз недавно я розмовляв про це з кількома людьми… Я не від того, щоб купити одно-двоє суден: одне для Південної Америки, а друге — для східних країв…
Капітан ожив.
— І добре зробиш, пане Бонді. Судна тепер страшенно дешеві, їх можна накупити повну гавань… — І капітан ван Тох пустився в технічні подробиці, де й за яку ціну продаються всякі vessels, boats і tank-steamers[62]; Г. X. Бонді не слухав його, а тільки розглядав.
Г. X. Бонді знався на людях. Він ні на мить не сприймав серйозно ящірок капітана ван Тоха; але сам капітан здавався йому вартим уваги. Чесний чоловік, безперечно. І знає умови там, на Півдні. Звичайно, божевільний. Але з біса симпатичний. У серці Г. X. Бонді забриніла якась фантастична струна. Кораблі з перлами й кавою, кораблі з прянощами й усіма пахощами Аравії. Г. X. Бонді опанувало те невиразне почуття, яке з’являлось у нього перед кожною важливою і вдалою постановою, — почуття, яке можна виразити словами: «Сам не знаю чому, але, мабуть, візьмусь за це діло». А capitain van Toch тим часом малював у повітрі своїми ручиськами судна з awning-decks[63] або з quarter-decks[64], розкішні судна, хлопче…
— Знаєте, що, капітане Вантох, — раптом сказав Г. X. Бонді, — приходьте ще раз за два тижні. Тоді й поговоримо про судна.
Capitain van Toch зрозумів, як багато означають ці слова. Він почервонів з радості і насилу вимовив:
— А ящірок… можна буде мені возити на тому пароплаві?
— Аякже! Тільки, прошу вас, нікому про них не кажіть. А то люди подумають, що ви збожеволіли… та й я з вами.
— А оці перли можна залишити тут?
— Можна.
— За., тільки мені треба вибрати дві гарненькі перлини, я хочу їх комусь послати.
— Кому?
— А одним там двом гесіасіогз. Ja, хай йому біс, стривай.
— Що?
— Сто чортів, як же їх звати? — Капітан ван Тох розгублено закліпав голубими очима. — От же дурна голова в мене, брате. Я вже не пам’ятаю, як звалися ті два bous…
5. Капітан Й. ван Тох і його дресировані ящери
— Щоб я пропав, коли це не Єнсен! — вигукнув якийсь чоловік у марсельському шинку.
Швед Єнсен звів очі.
— Стривай, — сказав він, — і помовч поки я тебе згадаю.
Він узявся рукою за лоб.
— «Морська чайка»? Ні. «Імператриця Індії»? Ні. «Пернамбуко»? Ні. Ага, згадав: «Ванкувер». Три роки тому на «Ванкувері», лінія Осака — Фріско[65]. А звати тебе Дінгль, шибайголово, і ти ірландець.
Чоловік вишкірив жовті зуби й сів за стіл.
— Right[66], Єнсене. І п’ю будь-яку горілку, коли частують. Звідки ти тут узявся?
Єнсен кивнув головою кудись убік:
— Я тепер плаваю на лінії Марсель — Сайгон. А ти?
— А я маю відпустку, — похвалився Дінгль. — То оце їду додому — подивитися, скільки там у мене прибуло дітей.
Єнсен поважно закивав головою.
— Що, знов витурили? Пияцтво на службі і таке інше. Якби ти, хлопче, ходив до Християнської спілки, як я, то…
Дінгль весело вишкірився.
— Оце тут твоя Християнська спілка?
— Таж сьогодні субота, — буркнув Єнсен. — А де ж ти плавав?
— А на одному трампі, — ухильно відказав Дінгль. — Усякі острови там на Півдні.
— Хто капітан?
— Такий собі ван Тох, голландедь, чи що.
Швед Єнсен на хвильку замислився.
— Капітан ван Тох. Я з ним теж колись плавав, брате. Судно — «Кандон-Бандунг». Лінія — від чорта до диявола. Гладкий, лисий і лається навіть по-малайському, аби крутіш було. Знаю добре.
— Він уже й тоді був такий схиблений? Швед похитав головою.
— Старий Тох — all right[67], будь певен.
— Він уже й тоді возив із собою тих своїх ящірок?
— Ні. — Єнсен на мить завагався. — Щось таке я чув… у Сінгапурі. Один патякало там молов язиком про це.