Мабуть, і перше, і друге, і третє. Ще раз кинув поглядом на Перл — здається, спить. Учора він уже виконав свій шлюбний обов’язок. І тому був упевнений, що сьогодні має вихідний від інтиму. Якби не дзвінок. Але раз Перл заснула, то, схоже, що таки можна дати собі перепочинок.
«Зателефонуй Берзіну вранці». Берія не міг відкладати таке на ранок. Як завжди, щось не складеться, а Хазяїн традиційно приїде в Кремль о першій, максимум о другій і відразу буде вимагати результат, називати ідіотом і погрожувати посадити у «турму» і підвісити за яйця…
Берія, лаючись, набрав номер свого помічника Саркісова. Той довго не брав слухавку. Нарешті відповів заспаним голосом.
— Спиш, Саркісов, твою мать! Знайди Берзіна! Я не знаю, хто це такий! Якийсь хрін з Наркомату іноземних справ! Зателефонуй черговому — дізнайся, хто це такий! Все я маю тобі розтлумачувати до дрібниць! Візьмеш у нього всю інформацію про заходи, що їх проводять у нас німецькі делегації. Цього вимагає Хазяїн. І дми до мене додому. Термін — 10-та ранку. Затримаєшся — підвішу за яйця, а потім посаджу в «турму». Зрозумів?
— Так точно, товаришу нарком!
Розділ 5
19 березня 1940 року, 13 год. 35 хв.
Москва
А за день до цього, дипломат Михайло Берзін, інформація якого зараз так потрібна була Берії, сидів за столиком кафе «Ленінський жовтень», що на Цвітному бульварі разом із художником Миколою Гущенком. Гущенко, у минулому радянський агент-нелегал, який працював у Парижі під агентурними псевдонімами «Художник» та «Ярема», а після втечі з Франції ось уже четвертий рік жив у Москві в 12-метровій комуналці, на вулиці Біговій, з дружиною, сином і перебивався разовими заробітками. Малював полотна у стилі соцреалізму й намагався пристосуватися до життя радянських будівників комунізму зразка кінця 39-го — початку 40-х років.
Обидва співрозмовники були шатенами, Гущенко темніший, Берзін світліший, зросту — вище середнього, і здавалися схожими один на одного. Хоч Берзін і був значно старшим. Можливо, схожими їх робив одяг — вочевидь нерадянські, гарно пошиті костюми виділяли обох серед сірого натовпу Москви.
— Неймовірно, — сказав Берзін, сміючись, блискаючи незвичайно білими для СРСР зубами і тиснучи руку Гущенкові. — Це таки ти! Мені сказали, що серед організаторів виставки німецьких художників у Москві є Гущенко, але ніколи б не подумав, що це саме ти! Просто неймовірно! А як же Париж? Ательє на вулиці Волонтерів?! Виставки в Le Grand Salon! Як Монмартр? Як Матісс, Модільяні, Сутін?
— Привіт, старий! За Матіссом, усією компанією і доброю чаркою абсенту дуже сумую. А з Парижем довелося розпрощатися раз і назавжди. А якщо чесно — просто накивати з нього п’ятами. Адже ти знаєш, що я там не лише малюванням портретів Роллана та Барбюса займався. Французька поліція сиділа на «хвості»! Вважаю, я випередив їх на день-два. Не більше. А то довелося б відмотати у французькій кутузці років десять за шпигунство. Живу в Москві, правда, в комуналці, але життя в комуналці в СРСР, у будь-якому разі, ліпше від життя в тюремній камері у Франції.
— Я знаю, що ти займався не лише виставками. Тим більше дивуюся, що живеш у комуналці. До речі, коли Єжова змінив Берія, саме я готував доповідну щодо тебе — написав, що «агентом Яремою в СРСР направлено близько 200 креслень вузлів найновішої французької та англійської військової техніки для потреб Червоної армії». Як зараз пам’ятаю! Був упевнений, що Контора потурбувалася і ти зараз тут як сир у маслі!
Із репродуктора на стіні раптом загуркотіла, захрипіла стоголосим хором кантата Прокоф’єва «Заздоровниця», що вперше прозвучала наприкінці минулого року в день народження Сталіна. Пройшло вже три місяці після торжеств, але її й досі крутили ледве не щодня:
— Дякую, друже! — Гущенко кинув оком на репродуктор: не варто й просити — звісно, ніхто з персоналу кафе не наважиться притишити звук. Із вдячністю потис руку дипломату. — А ти куди подівся з Парижа?
— Мене в 38-му направили до Лондона. Помічником військового аташе. У мене були два керівники — і посол, і резидент. А двом начальникам догодити дуже складно. Відкликали, — з гіркотою в голосі сказав Берзін. Махнув рукою. — А місяць тому, повертаючись до СРСР, знову побував у Парижі. Та хай йому біс, цим проблемам! Ставиш пляшку шампанського? За зустріч? — запитав, посміхнувшись і весело потираючи руки, Берзін.