Закінчивши з книгами і листами, задрімав у кріслі. Прокинувся від відчуття холоду. Вогонь у печі погас. Нічого. Головне, що справу зроблено. Одягнув пальто. На вішалці залишилася кобура з пістолетом. Узяв у руки кобуру, розстібнув, дістав пістолет. Нагородний, системи «Маузер», вручений за наказом героя громадянської війни товариша Блюхера. Вигравіювано: «Чесному бійцю Робітничо-Селянської Червоної армії Берзіну». Він починав із Блюхером. Ходив у рейди проти Колчака. Потім був разом із ним радником Чан Кайші. Звідти й отримав направлення на дипломатичну роботу.
Блюхера розстріляли. Два роки тому. Говорили, що його заарештували як японського шпигуна. Японськими шпигунками виявилися і дві колишні дружини Блюхера — обидві Галини. Їх теж розстріляли. Обох Берзін добре знав. Японською шпигункою виявилася й остання, третя, дружина Блюхера — Глафіра. Їй пощастило більше. Вона залишилась живою, лише отримала десять років таборів.
Що робити з нагородною зброєю від японського шпигуна Блюхера? Він привіз пістолет на дачу, аби десь заховати. Закопати? А якщо запитають, де він подів нагородний пістолет? Закопав? Навіщо? Боявся обшуку? Чому боявся — щось маєш за собою? Якби не мав нічого, то не ховав би пістолет. Говори: коли тебе завербували?! Замкнуте коло.
Головне — не гарячкувати! Має ж бути якийсь вихід! Треба доповісти кадровику в наркоматі. Сказати, що не вважаю за можливе зберігати подарунок ворога народу. І здати під розписку. Так буде найкраще.
У московській квартирі Берзіних тим часом ще горіло світло. 55-річна дружина Берзіна Ніна перебирала одну за одною книги. Так наказав чоловік. Вона шукала якихось листівок, записок, дарчих написів від Блюхера або ще когось, кого вже взяли. У них була величезна бібліотека. Михайло сказав, що роботу обов’язково треба закінчити до ранку і що сам він повернеться не скоро. На стіні пробив годинник з маятником і гирями. Вже четверта ранку, де ж він?
Коли у двері затарабанили так, що ледь не зірвали їх з петель, у неї, здавалося, зупинилося дихання і закололо в серці.
— Де Берзін? — гаркнув голос за дверима.
— А хто це? — її губи ледь ворушилися.
— НКВС! Помічник наркома Саркісов! Відчиняй!
Ніна Берзіна простягнула руку до защіпки. Рука тремтіла і не слухалася її. Ось воно! Її чоловіка не обдурило передчуття! За ним прийшли!
Вона робила над собою зусилля за зусиллям, щоб підняти руку до защіпки. Та кожен рух супроводжувався уколом у серце. Рука робилася все важчою, переставала слухатися.
Її чоловік підозрював, що за ним можуть прийти. Зараз він, нічого не знаючи, повернеться, а його будуть чекати люди з НКВС. Його заберуть, і він зникне назавжди, як зникали інші дипломати! Перед очима закружляли темні кола. Вона схопилася за серце, що, стискаючись від болю, калатало мов навіжене, кров загупала у скронях. Ніна Берзіна впала і не бачила, як люди у синіх кашкетах зазирали у вікна її квартири, що була на першому поверсі й, уздрівши стоси книг, папери, що догорали в пічці, і людину, яка лежала біля дверей, почали вибивати двері.
— Це все не просто так, — сказав Саркісов, нахилившись над жінкою. — Викличте «швидку» і перевірте тут усе. Найретельніший обшук. Лаптєв, поїдеш зі «швидкою». І не відводь від цієї баби очей! Головою відповідаєш!
— Єсть! — козирнув Лаптєв.
Коли Берзін під’їхав до свого будинку, перше, що він побачив — була «швидка допомога» біля під’їзду. На ношах виносили його дружину.
Він хотів кинутися до неї, та побачив, що у вікнах горить світло і люди у формі перекидають у його квартирі все догори дриґом. І угледів два чорні ЗІСи біля парадного.
Він зупинив перший порив — бігти до «швидкої». Ні, він так не допоможе дружині! Ні. І сину, який навчається у Військовій академії, там, де навчається і син товариша Сталіна, Яків, теж не допоможе.
Через нього, Берзіна, і дружина, й син будуть членами сім’ї ворога народу. Поїдуть у табори і зникнуть там назавжди. Що йому інкримінують? Мабуть, шпигунство на користь Англії. Англійський шпигун. За таким звинуваченням взяли і Набокова. Докази? Які докази? Їм не потрібні докази!
Що робити? Як він може допомогти своїй родині? Як?!
Його піддадуть тортурам, вимагаючи визнання, що і дружина й син допомагали. Що син передавав йому військові секрети, інформацію про сина товариша Сталіна або й про самого товариша Сталіна. Він не скаже нічого! Ні, все скаже. У них усі говорять. Скаже все, що вони захочуть. Навіщо дурити себе. Говорили всі — і Раковський, і Блюхер. Тому він теж скаже. І тоді вони візьмуться за дружину і сина. Як за сім’ю ворога народу. Будуть мучити її на очах у нього, і він підпише все, що вони накажуть. І лише потім його розстріляють. Можливо, він сам проситиме смерті.