Гераськін! Та як вона сміє! Гераськін… Сучка імігрантська! Була б ти в Москві, то завтра точно опинилася б у таборі! І там, зголоднілі за жіночим тілом урки, навчили б тебе, як треба Батьківщину любити! Добре хоч Фіногенов-Фіногешка відійшов убік, зробивши вигляд, що не чув його, Герасимова, ганьби.
Але він був вражений побаченим. І захопив із собою проспект цього Далі. Міг собі це дозволити. Більшість художників не ризикнули б зберігати у себе таке. За подібне можна було отримати років із десять, можливо, навіть без права листування. Це називається — розповсюдження ідей буржуазного мистецтва. В означеному випадку — сюрреалізму. Назва ж яка ідіотська.
Але улюбленець Сталіна і Ворошилова міг собі дозволити знову і знову розглядати сюрреалістичні творіння іспанця. Звісно, для того, щоб вивчити ворожий стиль і достойно боротися з буржуазними течіями в радянському мистецтві! Власне кажучи, він і захопив це як ілюстрацію до якоїсь зі своїх статей про занепад мистецтва на Заході.
Раптом він на хвилину припустив, що сюрреалізм — то і є справжнє мистецтво. Це не йшло йому з думки, поки він був в Америці. Його залишила байдужою навіть пропозиція Фіногешки подивитися стриптиз або спробувати всі види американського буржуазного алкоголю. Не йшло йому це з голови й тоді, коли наступного дня виховував Фіногешку — той, перебравши підступного напою загниваючого буржуазного ладу — американського віскі, всю ніч «лякав унітаз». Перед очима стояли творіння Далі.
Наприклад, оця робота. На задньому плані бездоганно написаний пейзаж. Рукою Майстра. Так реалістично написати пейзаж в СРСР можуть одиниці. А на передньому — якась потвора. Він раптом уявив собі ноги цієї потвори на його картині — «Сталін і Ворошилов у Кремлі». Як її називають позаочі, «Два вождя послє дождя». Він спеціально вибрав за тло Кремль після дощу. Мокрі стіни, мокра земля, мокра цегла — взагалі будь-яка мокра поверхня вдавалися йому якнайкраще. Саме тому колись для себе намалював «Лазню». Гімн оголеному жіночому тілу. Утім, намагався не привертати увагу загалу до цього свого полотна. Говорив: «Так, пустощі». Інша справа — «Ленін на трибуні», «Виступ Сталіна на XVI з’їзді партії» або ті ж таки «Два вождя послє дождя», себто «Сталін і Ворошилов у Кремлі».
Наближені до нього критики вигадали, що, малюючи омиті дощем стіни Кремля, він думав про оновлення усього сущого під поглядами вождів. Йому така інтерпретація сподобалась. Думка критиків його не особливо цікавила. Його нічия думка не цікавила! Хіба що особиста думка генія радянського живопису — самого Герасимова. Це в мистецтві. А загалом важливими також були враження товаришів Сталіна, Ворошилова і ще деяких відповідальних товаришів.
Творіння цього жахливого Далі притягувало погляд, мов магніт. На мить уявив: а що, якби замість двох вождів… страшно подумати… Якби замість двох вождів він намалював би таку химеру. Щоб ця істота спиралася на кремлівські стіни. Ні, він відігнав видіння. Навіть махнув долонею біля обличчя — згинь! Ні! За таке можна потрапити не в табір, відразу — під розстріл! Але десь глибоко в душі він відчував, — все, що написав той жахливий Далі, залишиться навіки…
А ось чи пам’ятатимуть його, художника Олександра Герасимова? Геть сумніви! Хай той Далі залишається навіки там, за океаном. А він навіки залишиться тут. У Країні Рад. Як навіки залишаться товариші Сталін і Ворошилов. І він залишиться разом з ними. А як же інакше?
Нехай злі язики, за якими табір плаче, називають його придворним живописцем. Хай говорять, що він «продав свого пензля і свій талант» партії й улюбленому «вождю всіх народів». Нехай!
Ось товариш Сталін вирішив і радянське мистецтво структурувати за прообразом партії. Правильно вирішив! У Спілці художників все буде точно, як у партії — секретаріат, з’їзди, вождь. Буде одна вірна лінія — соціалістичний реалізм. Він, Герасимов, буде Сталіним цієї партії.
«Правда, товаришу Сталін?» — подумки звернувся він до вождя на портреті, що висів на стіні. «Саме так, товаришу Герасимов», — посміхнувся вождь у вуса.