20 березня 1940 року, 12 год. 42 хв.
Москва, комплекс будівель НКВС на площі Дзержинського
— Меркулов, твою мать! Я тебе розстріляю! Або на Колимі згною! — Берія підняв першу-ліпшу течку і, блиснувши пенсне, гучно ляснув нею по кришці столу. — Що, заграли в задниці інтелігентські замашки? Пригрів ворога народу, чистоплюй?!
Меркулов навитяжку, вирячивши очі, стояв біля стола наркома. Здавалось, порив гніву Берії заморозив його. Він не ворушився і не моргав, не розуміючи, звідки віє вітер.
Берія нагадав своєму заступнику про інтелігентські замашки недарма. Меркулов, як і Берія, мав незакінчену вищу освіту, крім того, дворянське походження і час од часу пописував прозові твори під псевдонімом Всеволод Рок. Іноді навіть друкував їх у літературних журналах. Берія про це знав.
— Не розумієш, пісатєль сраний? — два скельця пенсне, як дві чорні діри, загрозливо втупилися в Меркулова.
— Так точно, товаришу нарком! — Меркулов нарешті «ожив» і повів плечима. — Не розумію!
— Художник Гущенко, — Берія клацнув пальцями. — Знову не розумієш? Гу-щен-ко!
— Нікак нєт!
— Нікак нєт! Так точно! Чорт забирай, Меркулов! Чому ти, особисто ти — мені це точно відомо — заборонив його розробку? — Берія встав, обійшов стіл і зупинився перед Меркуловим.
— Як мені доповів Фітін, Микола Гущенко — «кріт», один із наших кращих розвідників-нелегалів. Він працював за кордоном близько 13 років. Щодня ризикував життям. За його сприяння ми отримали креслення і документацію кількох сотень зразків найновішої французької військової техніки. Деякі ми знаходили і діставали за особистим наказом товариша Сталіна. А людина, яка звинуватила Гущенка у зв’язку з українськими націоналістами, була розстріляна рішенням українського НКВС, як провокатор. Тому я вирішив не реагувати на його доповідну. Товариш Фітін особисто ручається за Гущенка. Я вірю Фітіну.
Берія замислився. Фітін керував розвідкою, був молодим і перспективним працівником, а головне — улюбленцем Сталіна.
— Вірити не можна нікому. Тільки партії й товаришу Сталіну. Але, якщо він працював за дорученням товариша Сталіна… — Берія якийсь час, заклавши руки за спину, ходив туди-сюди кабінетом, грізно поблискуючи пенсне. Нарешті вичавив: — За особистим дорученням! Це міняє справу. Добре, йди.
Берія ще раз пройшов узад-уперед кабінетом. До дрібниць пригадав учорашню нічну розмову з Хазяїном. Подумав, що має повну інформацію для доповіді. Але Хазяїн ніколи не з’являється у Кремлі раніше обіду. Ще є час. Треба переглянути осоружні папери. Відкрив теку: «На підпис. ЦК ВКП(б)».
Частина документів була у конвертах із написом «цілком таємно». Ніхто, крім наркома, навіть його секретар, не міг знати, що у них. Якщо він ставив якусь резолюцію, документ спрямовувався згідно з нею, якщо ні, то секретар ставив штамп «Товаришу Берії доведено».
Розділ 9
20 березня 1940 року, 11 год. 22 хв.
Москва, Ближня дача
Щойно внутрішні ворота зачинилися за машиною, яка повезла в Москву Віру Давидову, Сталін, мружачись від яскравого сонця, вийшов на відкриту терасу, накинувши на плечі шинель із грубого сукна.
Навколо будинку було три тераси. Одна закрита — зимова, і дві відкриті — з дахом і без даху — весняно-літні. Він любив проводити час на терасах. Узимку подовгу сидів або лежав на закритій — у кожусі, шапці-вушанці і валянках. А влітку наказував винести крісла і стіл на відкриті. Вважав, що перебування на свіжому повітрі — запорука міцного здоров’я. Он грузинські пастухи живуть по сто років! А він хотів жити довго. Можливо, навіть до перемоги комунізму.
Гілки з першим зеленим листям тяглися до нього. Задоволено посміхнувся — весна! Пихнув люлькою. Озирнувся, шукаючи поглядом когось із охоронців.
— Товаришу Рибін, ідіть сюди, поставте крісла біля альтанки.
А ще навесні й улітку він любив працювати в альтанках, розкиданих по всьому саду. То в одній, то в іншій. Залежно від настрою. Туди йому несли чай, папери, їжу. Він відчував, що від сьогодні він уже знову може працювати в саду.
На газоні перед ґанком, весело цвірінькаючи, скакали, мабуть, радіючи ранній весні, горобці. Тут горобці, а в Кремлі лише ворони — чому так? Зняв шинель з одного плеча, йому миттю кинувся на допомогу охоронець, знімаючи й з іншого. Одяг був частиною його образу. Груба шинель, прості м’які чоботи на низьких підборах. Чоботи, які він роками відмовлявся міняти, дозволяючи лише ремонтувати.