— Просто… чудово!
Боббі запитально глянув на Річарда, і той відповів:
— Я зм-м-можу, н-н-нормально.
Шмурдяк випили швидко.
Після того як вони разом швиденько прибрали всі докази, хвилин двадцять у кімнаті було тихо — окрім звуків радіо. В аллена було таке враження, наче все тіло заціпило. Звуки сприймалися спотворено. У голові паморочилося. Накочувалася депресія. Рівночасно неймовірним чином він почувався щасливим, хоч і дезорієнтованим. Річард невдовзі заснув під ліжком Ґейба. Боббі ледь не впав з унітазу й оголосив, що його тіло померло десять хвилин тому. Лише Ґейб та аллен лишилися достатньо у свідомості, щоб раптом зрозуміти, що вони не продумали.
— Господи, які ми ідіоти! — вигукнув аллен. — Річарду й Боббі треба пройти через коло, щоб повернутися до кімнат! Є ідеї?
Ґейб важко піднявся на ноги й почухав свою біляву голову.
– Іди до кола й попроси у наглядача голку і нитку. Йому доведеться піти у медпункт — вони тримають голки у шафці під замком. Тим часом я їх пронесу. Головне — не дихай. І не спотикайся.
Судячи з усього, органи чуття аллена працювали не так добре, як у Ґейба, але він знав, що велетень все одно був теж п’яний. Він спробував зібрати думки докупи та обдумати план дій.
— Ну, а якщо він запитає, навіщо мені голка?
— Скажеш, що порвав сорочку й хочеш зашити.
аллен потрусив головою, щоб мислити чіткіше:
— Я ж не рвав сорочки.
Ґейб нетерпляче насупився та одним рухом відірвав кишеню від сорочки аллена.
— Рвав, — простягнув йому кишеню.
аллен зробив, як сказав Ґейб. Щойно наглядач пішов у кімнату медсестри шукати голку, Ґейб пробіг через коло, несучи Боббі під правою рукою і Річарда під лівою. аллен з полегшенням пішов до себе, обережно ставлячи одну ногу перед іншою. У кімнаті він заснув, перш ніж голова встигла торкнутися подушки.
(4)
Наступного ранку в аллена було таке відчуття, наче його мозок перетворився на прес-пап’є, яке засунули в баскетбольний м’яч. Носові пазухи розпікало, натякаючи на те, що розплющити очі буде боляче. У темряві власної свідомості він побачив себе самого у світлі — на сцені реальності. Як же дивно, що сам аллен ніколи не бачив сцени, аж поки артур не пояснив їм, що поговорити з кимось поза межами родини чи опинитися в реальному світі можна, лише стоячи на сцені. Зараз він бачив її абсолютно чітко. І бачив, як сам він стоїть, наче комік перед глядачами, а інші ховаються за кулісами чи поруч у темряві. Він хотів вклонитися й залишити сцену, але прожектор переміщувався за ним, утримуючи його в’язнем променю світла.
До аллена дійшло, що артур і рейджен хочуть, щоб він сам переніс похмілля й тому не пустять нікого на сцену. Йому доведеться самостійно відповідати за наслідки своїх дій.
— Любиш кататися — люби й санчата возити, — англійська вимова артура зійшла з його губ і луною повисла в кімнаті.
аллен спробував встати. У роті пересохло, а суглоби задерев’яніли. Напитися до синіх чортів уночі та встати о 5:30 — просто тортури. Нарешті він примусив себе виповзти з кімнати й дійти до фонтанчика з водою. Випив він, мабуть, з галон. Здавалося, під очима повісили мішки з піском.
— Господи, допоможи мені це пережити, — простогнав аллен.
У загальній кімнаті мовчки страждали Боббі та Річард. Боббі підняв на нього налиті кров’ю очі:
— Відчуття таке, наче я з’їв динамітну шашку.
Річард мав непоганий вигляд, зважаючи на умови. Він уже одягся на засідання й більше переживав, аніж мучився похміллям.
— Ти ж подбаєш про Зигмунда і Фройда, Біллі? — спитав він, змахуючи коричневий чубчик з очей.
— Звісно, — відповів аллен. — І я обов’язково розмовлятиму з ними, щоб у них не розвинулися комплекси.
Річард усміхнувся й одразу скривився від головного болю.
— Не хочу, щоб вони забули мене, якщо я не відразу повернуся. Мене можуть затримати на кілька днів у в’язниці після слухання.
Коли настав час іти, Річард встав і глянув на аллена й Боббі. У його очах стояли сльози. Боббі й сам ледь стримувався, тому відвів погляд і схопив його за руку.
— Тримайся, друже.
Прощання урвав Рузолі, який разом з Льюїсом увірвався в кімнату й заволав:
— До стіни, падлюки! — він відштовхнув кількох зомбі та кілька разів пройшовся вздовж шеренги пацієнтів. Очі в нього горіли вогнем, а ніздрі роздувалися. — Так, бидло, ви, чорт забирай, стоятимете тут весь день, аж поки не зізнається той, хто написав на стіні, що я членосос!
аллен здавив у горлі сміх. Саме в цей момент у гучномовець оголосили ім’я Річарда — він мав підійти до кола. Той уже зробив кілька кроків, коли Рузолі заволав: