Хлопчина кинув квапливий погляд на клапоть арифметичної сторінки, переконався, що той не зник, і дременув вулицею вниз, до зеленої будки, в якій, якщо вірити оголошенню…
Ну-ну, цікаво! Проте зараз ми й самі все побачимо.
Будка була на місці. Там, де й учора, і рік тому. Вона не покращала і не погіршала. Ті ж перехняблені стіни з облупленою фарбою, ті ж стоси порожніх ящиків надворі і купа битого скла за нею. Але одразу впало у вічі - на дверях не висів замок, і від протягу вони злегка рипуче прочинялись і хляпались об одвірок. І це зовсім не голосне рипіння ніби остудило хлопця. Йому навіть стало трохи лячно. Знову розглянувся. І знов Віку подивувало - довкруж, куди не кинь оком, ані душі. Правда, і район цей таки глухуватий, але все ж… навіть звичного хлоп’ячого гамору не чути.
Однак до третьої години лишалося не так уже й багато, і хлопчина, полишивши всі сумніви, голосно - занадто голосно, видалося йому, - постукав.
Тієї ж миті двері широко прочинилися, і чийсь голос владно і водночас нібито насмішкувато мовив:
- Спробуйте-спробуйте!
Віка набрав повні груди повітря і переступив поріг.
У загуслій півтемряві приміщення він спершу нічого не міг розрізнити, проте коли навколишні предмети набрали нарешті виразних рис, утямив: крім нього, в будці нікого немає.
Нараз за стосами ящиків щось зашаруділо, зашурхотіло, задзвеніло, задеренчало скло, і з вузького проходу з’явився молодик із дженджуристою борідкою та довгим волоссям.
Одягнений він був у майку з буквою «Д» на грудях і спортивні штани. Проте на ногах у незнайомця ловко сиділи пишні ботфорти з острогами. У правій руці він затискав надкушений бутерброд.
- Радий, радий невимовно, мій юний друже, - без зайвих церемоній почав молодик. - Радий знайомству і тому, що ти виявився людиною спостережливою. А я вже був злякався. Адже минулого тижня ти сказав Людмилі Петрівні, що не поїхав разом із усією школою на електростанцію, бо не помітив оголошення про екскурсію у вестибюлі, біля роздягалки…
Віка злегка почервонів.
- Але тепер бачу, що мої побоювання не потвердилися. І це приємно, не стану приховувати. Бо запримітити невеличку об’яву, що привела тебе сюди, - на це здатний не кожен. Ах, друже Вікентію! Яких радощів, яких надзвичайно цікавих речей позбавляємо ми себе через власну неуважність, ти не можеш навіть уявити. А без скількох відкриттів, скількох нових, невідомих ще науці фактів залишилося людство через, - він весело засміявся, - ту ж таки неуважність, а часто і невміння, небажання приглянутися до звичайних речей, спробувати осягнути їх по-новому, доскіпатися до суті. Ну ще, звичайно, лінощі, байдужість… Та без спостережливості навіть людина працелюбна не зможе як слід прислужитися людству, науці та й собі. Але щось я, здається, розфілософствувався, захопився. А час не жде - летить, відлічує секундочки, хвилини, а я ще й досі не знаю, чого б тобі хотілося, - і він очікувально вп’яв очі у Віку.
- Е-е… А звідки ви про мене знаете? - простодушно поцікавився той.
- Бач, це, мабуть, складно пояснити, але уяви собі, що п’ять хвилин тому я взагалі не здогадувався, на жаль, не здогадувався, що існує така людина - школяр Віка, десять років і так далі. Але щойно ти переступив поріг цієї, так би мовити, обителі, як мені вже все про тебе відомо. Це невід’ємна риса нашої професії. Для того, щоб якнайліпше обслужити клієнта, нам слід знати про нього все. - І він тицьнув пальцем у стіну, на якій одразу з’явився напис:
- А без цього, без індивідуального, скажімо, підходу ми регресуватимемо… Я не занадто складно висловлююсь?
- Ні-і, - запевнив його Віка.
- Регресуватимемо, уподібнюватимемося тим нашим колегам, котрі примушують людей вистоювати у чергах, вивішують на дверях усілякі таблички типу: «Пішла на базу» або «Буду за 20 хвилин», розводять теревені у робочий час і тому подібне. Для нас людина, її думки, бажання - це все. І нам байдуже, яку користь приносять хлопчакам і дівчаткам наші чудеса. Допомогти правильно вибрати, що кому потрібно - наш святий обов’язок.
- А чому ви так одягнені? - запитав Віка.
- А-а, - посміхнувся балакучий молодик. - Ти, певно, подумав, раз продавець чудес, то це має бути якийсь дідуган із довжелезною бородою, бажано в чалмі й халаті? Просто я щойно відтранспортував одного допитливого громадянина семи років у епоху Людовика XIV. Знаєш, усілякі там дуелі, шпаги - і не встиг перевдягнутись. Якшо хочеш - будь ласка.