Розділ 70
Наступного ранку Пітер насолоджувався своєю самотністю у величезній квартирі Кетрін з п'ятьма спальнями, розташованій на Парк-авеню. Однак розкошував він недовго. Продзижчав дзвінок унутрішнього зв'язку, і йому повідомили, що щойно прибула Сара Барнет.
І де вона взялася на мою голову?! Тільки її тут бракувало!
Сара прийшла першою висловити Пітеру своє співчуття, але вона була останньою, кого б він хотів бачити. А радше, він не хотів її бачити взагалі. Особливо тут, у квартирі Кетрін.
Попри те що їм доводилося кілька разів спілкуватися за різних обставин, Пітер не надто добре знав найкращу подругу Кетрін, та й не хотів знати. І тут не було якоїсь особистої причини. Навпаки, причина була суто професійною.
Сара була психіатром з Нью-Йорка. А Пітер терпіти не міг психіатрів, хоч із Нью-Йорка, хоч із будь-якого іншого міста.
Ще з дитинства.
Коли Пітеру було дванадцять і він зростав у Аарчмонті, батьки спіймали його на тому, що він цупив кошти з їхніх гаманців. Він почав виправдовуватися тим, що йому не вистачало тих кишенькових грошей, які вони йому давали. Батьки всипали йому добрячого прочухана. Але водночас збільшили вдвічі суму кишенькових грошей, наївно сподіваючись, що у сина більше не виникатиме спокуси заглядати до їхніх гаманців. Проте невдовзі батьки переконалися, що річ не в тім, скільки грошей вони давали Пітеру. Сума не важила, їхньому недолугому синочку все одно було б мало.
Він хотів мати більше. Тому вони повели Пітера до психіатра. Коли цей ескулап не зміг розібратися в причинах, батьки потягли його до іншого «психа». Потім — іще до одного.
І Пітер зненавидів психіатрів. Вони були для нього не більш аніж солодкоголосими нікчемами, які щось занотовують у робочі записники і ставлять ідіотські запитання на кшталт «А що ти при цьому відчуваєш?»
Йому стало бридко перебувати з ними в одній кімнаті. І він вирішив, що є лише один спосіб спекатися їх. Брехати.
Наступній жінці-психіатру Пітер сказав точнісінько те, що вона, на його думку, збиралася від нього почути. Він пояснив, що поцупив гроші, щоб привернути увагу своїх батьків, але тепер дуже шкодує, що завдав їм стільки болю та клопоту.
І ця брехня спрацювала. Більше того — вона змінила його життя. Пітер уперше в житті збагнув, що він може обдурити найкращих психіатрів і що він природжений адвокат.
І він дійсно став до біса успішним адвокатом. Фактично, під ту пору, коли він зустрів Кетрін, Пітер огрібав до двох мільйонів доларів на рік. Цієї суми вистачило б кожному Для комфортного життя. Але Кетрін та її дітям не пощастило. Пітерові цих грошей не вистачало.
Він хотів мати більше.
І вже зробив багато для досягнення своєї мети, значно Ао неї наблизившись. Усе, що він мав робити зараз, — це дотримуватися початкового плану гри. Конкретно? Якщо конкретно, то надурити приятелів і родичів Кетрін так само, як він іще у дитинстві надурив оту жінку-психіатра.
Як доречно, що Сара Барнет стане першою! Бо вона теж психіатр.
Що ж, час братися до сеансу.
Розділ 71
Квартирний дзвінок зіграв приємну мелодію, яка, втім, страшенно не подобалася Пітерові. За тиждень він збирався її поміняти. Так само, як і мелодію дзвінка в заміському будинку Кетрін у маленькому сільці Чаппакуа.
Йдучи зустріти Сару, Пітер зупинився перед дзеркалом з листового золота в оздобленому мармуром фойє. Він хотів пересвідчитися, що виглядає достатньо засмученим.
Визнавши своє зображення не надто переконливим, Пітер кілька секунд заповзято тер кулаками очі, щоб вони почервоніли так, наче він ридма ридав не менш аніж півночі.
Ось так. Так набагато краще.
— Дякую, що прийшла, Capo, — сказав Пітер, відчиняючи двері.
Вона не відповіла. А натомість уставилася на нього й довго дивилась у вічі. Пітерові здалося — цілу вічність. Вона не плакала й не лізла до нього з утішливими обіймами. Нарешті вона заговорила.
— Я знаю, що ти вчинив, — сказала Сара.
— Прошу?
Пітер спитав це чисто автоматично. Звісно, він прекрасно почув, що вона сказала. Просто не повірив, що вона промовила саме це.
Розслабся, звідки їй знати? А що, як вона дійсно знає?
Не зводячи з нього очей, Сара увійшла до квартири. Потім поставила сумочку на оббитий шовком ослінець під дзеркалом і сказала:
— Я по очах бачу. Почуття провини.
— Провини?
— Так. Ти винуватив себе увесь час відтоді, як Кетрін та діти зникли. Наче щось змінилося б від того, якби ти відплив разом з ними.