Аспірин в аптечці давно скінчився. Вочевидь, інфекція поширилася по всьому тілу, і воно буквально палає, намагаючись самостійно боротися з отрутою.
Пліт затягли під гілки, і тепер, слава Богові, наді мною є тінь. Марк, Керрі та Ерні по черзі змочують листя і прикладають його мені до лоба, щоб хоч якось остудити жар. Окрім цього вони мало чим можуть мені допомогти. Лихоманка має пройти свій цикл.
Я не знаю, скільки ще зможу витримати. Ще ніколи в житті я так не хворіла. Вже двічі я зомлівала: першого разу на кілька хвилин, другого — аж на годину. Що ж буде третього разу? А що, коли я так і не опритомнію?
Саме ця думка і спонукує мене поговорити з дітьми. Мені треба сказати, як я їх люблю і як мені шкода через ті випадки, коли я поводилася з ними несправедливо. А понад усе мені слід приготувати їх до найгіршого сценарію. Я знаю, що ця думка вже теж виникала в їхніх головах. Не могла не виникнути.
Я бачу це по тому, як вони дивляться на мене не зводячи очей. Вони вже знають, що я можу й не вижити. Навіть малий Ерні вже усвідомив цю сумну істину.
Моїм першим імпульсом було поговорити з ними як із членами родини. Бо хіба ж не для цього, врешті-решт, задумувалася ця подорож? Але я швидко збагнула, що коли говорити з ними усіма одночасно, то це закінчиться змаганням з проливання сліз. І я цього просто не переживу.
Тож я вирішую поговорити з кожним із них окремо. І спочатку — з Керрі. Одначе вона не хоче, щоб я про це говорила.
— Я просто не… — каже вона і відвертається. — Ти не помреш, ти видужаєш. Ти найміцніша і найвитриваліша людина, яку я коли-небудь знала.
— Обернися до мене, Керрі. Повернися, моя люба.
Нарешті вона обертається.
— Даруй, — каже моя донька, і очі її набігають слізьми.
Такого я не чекала.
— За що «даруй»? Це я мушу вибачатися.
— Ні, я мушу перепросити. Бо я була егоїстичною й несправедливою до тебе. Я не бажала брати відповідальність за своє життя. І в усіх негараздах винуватила тебе, хоча твоєї провини там не було.
— Інколи була. Я мало приділяла тобі уваги, Керрі. А треба було більше.
— Все нормально, все нормально, — каже вона. — Шкода лише, що знадобилась оця подорож, щоб я це збагнула.
— І щоб я збагнула.
— Я люблю тебе, мамо, — каже Керрі, і ми обидві плачемо.
Потім настає черга Марка. Він також не готовий до розмови. Жартує, що на отриману спадщину купить собі до-рогущий «мазераті», щоб заглушити гнітючі спогади. І хто йому може щось закинути? Хто завгодно, тільки не я.
— Ти знаєш, що я збираюся тобі сказати? — питаю його.
Марк киває.
— Що мені доведеться бути старшим по будинку. Вірніше — по острову. Щось типу того, еге ж? Не треба мені цього казати, мамо.
Він має рацію. Але є іще одна річ.
— Ти мусиш мені дещо пообіцяти.
— Що?
— Спочатку скажи, що пообіцяєш.
— Це не зовсім чесно. Але… гаразд, обіцяю. А тепер кажи, що саме.
— Коли ви — хоч так, хоч сяк — виберетеся з цього острова, ти більше ніколи не будеш розмінюватися на дрібниці. Ніколи, чуєш?
Він дивиться на мене збентежено.
— Я… не зовсім розумію, про що ти…
— Я гадала, що була тобі доброю матір'ю, виконуючи всі твої забаганки. Я помилялася. Дуже помилялася. Слід було тримати тебе на голодному пайку. Натомість я тебе явно перегодувала.
— Це ти в такий прихований непрямий спосіб хочеш сказати мені, щоб я припинив курити траву?
— Частково — так. Насправді ж я хочу сказати тобі, що і твій батько, і я, самі того не бажаючи, дали тобі гіркий урок: життя є надто коротким та дорогоцінним, щоб його марнувати.
Марк киває і посміхається куточком рота.
— Це означає, що я не мушу марнувати свого, еге ж?
Я простягаю руки і обіймаю його.
— Зроби так, щоб я тобою пишалася. Я знаю, що ти це зможеш, Марку. Ти чудовий хлопець.
— А ти чудова матір, ненько.
Нарешті я опинилася наодинці з Ерні.
— Малий, ти швидко дорослішаєш, — кажу я. — Аж надто швидко.
— Та ні. Мені страшно, мамо. Вперше я почуваюсь як десятирічний. Ну, принаймні, вперше після того, як мені виповнилося три роки.
— То нічого, дорогенький. Мені теж страшно. Втім, хоч би що сталося, я завжди буду з тобою отут. — І я показую на його серце.
— А як стосовно цього? — питає Ерні, показуючи на свою голову.
— Ти про що?
Малий тяжко зітхає. У нього — як це краще сказати — у нього знічений і винуватий вигляд.
— Відразу по тому, як помер тато, я без проблем міг уявити його. А тепер це дуже важко. Чому так? Боюся, я й тебе не зможу надовго запам'ятати.