У нас з'явився шанс. Справжній шанс!
— Мерщій! — кричу я. — Швидко біжи і знайди Марка та Керрі! Треба розпалити багаття! Ерні, біжи!
Ерні кидається геть, а я силкуюся підвестися. Якби я могла, то стрибала б і вимахувала руками, робила б усе що завгодно, аби тільки привернути увагу. Господи, вчини так, Щоб на палубі з'явився хтось із біноклем! Дивіться сюди! Я ж вас бачу, то й ви мусите мене бачити!
— Ні фіга собі! — горлає Марк, вискакуючи з заростів на берег, а Керрі біжить слідком за ним. Вони обігнали Ерні, який мчить трохи позаду.
— Ось бачите, бачите! А що я казав! — вигукує малий.
— Усе клас, але треба зробити так, щоб і вони нас побачили! — кричить Марк і прямує до приготованого заздалегідь вогнища.
Він хапає наш імпровізований сірник — палицю з прив'язаним до неї клаптем ковдри — і змочує його спиртом для розтирання з аптечки. Коли «сірник» займається, Марк щодуху мчить до трьох куп із листя та сухих гілок, і в цей момент він схожий на бігуна, що несе олімпійський вогонь.
— Поїхали! — вигукує він і підпалює ворохи.
Вони спалахують миттєво, і жовтогаряче полум'я прекрасно гармоніює з кольором небокраю, за який сідає сонце.
А коли останній сонячний промінь зникає, все, що ми можемо, — це стояти на березі й поглядати то на багаття, то на корабель, наче намагаючись з'єднати їх невидимою ниттю.
— Ну, давай! — благає Марк. — Вони не можуть нас не помітити!
Це мусить бути наша нагода. По-іншому просто бути не може. Ми заслужили її. І тому ми чекаємо, що нас обов'язково помітять; а вогнища тим часом гудять, викладені рівностороннім трикутником. Навіть я, перебуваючи від них за п'ятдесят футів, відчуваю їхній жар. І щосекунди чекаю, що з вітрильника надійде сигнал. Спалах світла, промінь прожектора — щось неодмінно надійде.
Я дивлюся на дітей і бачу, що вони відчувають те саме, що і я, — надію. Але п'ять хвилин перетворюються на сорок, з вітрильника — жодного сигналу, і ця надія починає згасати. Повільно. Болісно. Наші багаття теж згасають. На берег спускається морок. У прямому й переносному сенсі. Мені хочеться плакати. Та я не плачу. Не маю права. Заради дітей. І заради себе самої. Але ж Господи, як це жорстоко!
— Нічого, невдовзі з'явиться ще один корабель, ось побачите, — заспокійливо кажу я, намагаючись підтримати настрій.
Діти чудово розуміють мій намір. Одначе замість докоряти мені, як це часто бувало раніше, вони зі мною солідаризуються. Схоже, вони раптом збагнули, що, хоча наша надія і зазнала сьогодні фіаско, все ж таки це краще, аніж не мати ніяких сподівань загалом.
Як це дивно: чим більше життя нас випробовує, тим дужчими ми стаємо.
Розділ 94
Сидячи за самітним віддаленим столиком в «Біллі Роза», найзадрипанішому із задрипаних барів на околиці Нассау, Деву знов поглянув на свій годинник — коштовний «ґласгютте навігатор». До подорожі на Багами він удався з однієї-єдиної причини: підстрахуватися. Якщо Карлайлу знадобиться допомога, то він буде поруч і втрутиться в перебіг подій. Але Деву таки сподівався, що до цього не дійде. Він знав, що їм не можна допустити ані найменшого проколу. Все мало йти за планом — гладесенько та чітко. Як годинник.
Утім Карлайл уже півгодини як запізнювався. А вони мали зараз сидіти і востаннє обговорювати план дій: як і коли він має здійснити вбивство. Що ж там, у біса, його затримує, га?
— Не що, а хто, — пояснив Пітер, нарешті з'явившись
кількома хвилинами пізніше.
Перегодом він оповів про свою розмову з агентом Елен Пірс. Ця нахабна вискочка виявилася на диво простакуватою, та ще й із претензією на інтуїцію та проникливість. Вона все звалила на Джейка Дана.
— Цікавий поворот подій, еге ж? — сказав Пітер і навмисне капосно захихотів. А потім нахилився до Деву, стишуючи голос до шепоту. — На якусь мить я майже повірив цій сучці.
Деву замислено потер свою квадратну щелепу, ще не вирішивши, як бути.
— А що тебе насторожило?
Пітер поліз у кишеню.
— Оце, — сказав він. — Вона дала мені оце, щоб я зателефонував їй тієї ж миті, коли знайду Кетрін та її вилупків.
Уважно глянувши на супутниковий телефон, Деву знавецьки кивнув. Він був професіоналом своєї справи і метикував з воістину космічною швидкістю.
— Усередині — стежовий пристрій.
— Саме так.
— А ти певен, Пітере, що не перебільшуєш? Що все це не є лише твоїми страхами?