Вікна застиглого часу

О найкраща в світі Нусю,
Я тебе не надивлюся:
В тебе очі – темні ночі,
В тебе брови, як підкови,
В тебе губки, як голубки,
В тебе щічки, як дві чічки.
Я без тебе пропадаю —
Сотню раз на день вмираю.

Місько зблід, і в очах його засвітилися сльози.

– Це не ти придумав! Обманщик! Думаєш, я не знаю?

Його сім’я була далека від літератури.

– Як то не я? – обурився я. – Хто ж іще?

– Твій тато! От хто! – зловтішно повідомив Місько, і, видно, ця здогадка покращила його настрій, бо сльозинки в очах зникли.

Я йому, звичайно, не признався, що риму до «губки» випитав таки в тата. Але все решта – моє.

– Ах, так! Не віриш! Ну добре, пішли в садок, я при тобі напишу ще одного вірша.

Ми сіли в траву, і я почав працювати над черговим шедевром:

Без тебе я мов пташка без крила,
Без тебе я мов квітка без стебла.

Місько розпачливо колупався у носі.

Без тебе я мов човен без весла,
Без тебе я мов те вікно без скла, —

добивав я Міська.

Без тебе я мов двері без замка,
Без тебе я мов борщ без буряка.

Місько люто сопів і вовтузився. Нарешті не витримав:

– Досить!

– Але я можу ще дуже довго писати.

– Не треба! – верескнув він. – Що я тобі зробив?

– Нічого. Чому ти бісишся?

– Бо ти зрадник.

– Я – зрадник?

– Ти за моєю спиною навчився писати такі гарні вірші! – і Місько заплакав.

– Не плач, – втішав я. – Ми ці вірші підпишемо вдвох: «Юрко і Місько». Добре?

– Ні, не добре. Краще «Місько і Юрко».

– Але ж це я їх склав.

– Ну і що? А хто твій найкращий кумпель?

– Ти.

– От і підписуй: «Місько і Юрко».

Оскільки честолюбство на ту пору ще в мене не розвинулось, то я хутко пристав на його пропозицію, і ми помирилися. Правда, ненадовго. Ще того-таки дня Місько не витримав і ляпнув:

– А все-таки я сильніше її люблю.

– Чому ти? – обуривсь я. – Ми ж домовилися, що будем її любити однаково.

– Але я сильніше.

– Неправда!

– А от і правда! Ти б зміг задля неї вмерти?

– Вмерти? – я задумався. Бабця розповідала, що померлі живуть на небі. Я глянув у небо – воно було чисте й порожнє. Там навіть не було будки з морозивом. Ні, вмирати мені якось не хотілося. Але ж не міг я признатися в цьому! – Вмерти? – перепитав я. – Запросто.

– Бреши більше.

– Та я за Нуську! – вдарив я себе в груди. – За Нуську я не те що вмерти, а й… – тут я затнувся й гарячкове почав перебирати в пам’яті все, що для мене дороге, але дорогого було дуже багато. – Та я за неї мій новий моряцький костюм віддав би! От!

Моряцький костюм був предметом заздрості не одного Міська. Проте він не здавався.

– А я за неї отруюсь!

– І я.

– І ти?

– А ти думав!

На якусь хвилину запанувала мовчанка. Нарешті він процідив крізь зуби:

– Я за неї точно отруюсь.

– А я, думаєш, не точно?

– Ну добре, давай разом труїтися.

– Давай.

– На спір!

– Давай!

– Як не отруїшся – віддаси моряцький костюм.

– А як ти не отруїшся – віддаси ножика.

Ми вдарили по руках і сіли писати прощального листа для Нуськи. Писав, звичайно, я. Ми повідомляли Нуську, що не можемо більше винести її зневаги й тому вирішили покінчити самогубством. Саме так: «покінчити самогубством». Ця фраза мені запам’яталася з якоїсь книжки. Місько тільки присвиснув:

– Ну ти даєш!

«Наші тіла знайдеш на цеголці і коли їх оплачеш, то поховай в одній могилі у себе в саду і посади що захочеш. А на могилі напиши:

Були два хлопці, наче дві перли,
Та від кохання палкого вмерли.

А коли надумаєш і собі через нас умерти, то допиши:

А поруч Нуся, горем убита,
Їх навіть смерть не змогла розлучити.

Отрути ми тобі залишимо».

– Додай «цілуємо», – порадив Місько. – І підпиши. Але мене першим.

– Тепер діло за отрутою. Де її взяти?

– Як де? – дивується Місько. – Твій тато лікар чи нє?

Саме цього я й сподівався. Я побіг додому і відшукав у батьковій шафці з медикаментами пляшечку, на якій красувалася наклейка з черепом та кістками. Я її намочив, обережно здер і наклеїв на хлористий кальцій, яким мене «труїли» мало не щодня мої батьки.