Череп з кістками подіяв на Міська, як на кота холодна вода. Він зблід і похмуро засопів. Відступати було пізно.
Йдучи на цегельню, я, як міг, тамував свій життєрадісний настрій, але, мабуть, це вдавалося мені важко, бо я помічав заздрісні погляди Міська. Він теж пробував усміхатись, та ці його усмішки були надто вже страдницькі.
Ми сіли на камінь, і він тремтячим голосом сказав:
– Не додумався взяти щось запити? Воно ж, напевно, гірке.
– Напевно.
– Може, я за яблуками побіжу?
– Та ну. Все одно вмирати.
– А ти не боїшся?
– Нє-а. – Я витяг пляшку. – А ти боїшся?
Місько обурився:
– Я? Ніколи в житті. Щоб ти знав. Давай пий.
– Я перший?
– А ти думав! Знаю я тебе. Місько вип’є, а ти втечеш. І тоді Нуська залишиться одному тобі.
– Дурень ти.
– Сам дурень. Пий.
– Хи-итрий! Як вірші підписувати – Місько перший! А як труїтися?
– Слухай, або ти п’єш, або я всім розкажу, який ти боягуз.
– Фу, налякав! Можеш розказувати. Я вже буду мертвий.
І я з трагічним виглядом, закотивши очі, зробив ковток. Гіркота перекривила мені рота. Хоча зараз пішло мені оце пійло набагато легше, ніж тоді, коли мама з татом примушували.
– Що, т-таке гі-гірке? – спитав Місько.
– Ще й яке гірке! Як наше життя, – відповів я улюбленою приказкою моєї бабці, бо життя міняється, а приказки залишаються. – Тепер ти пий.
На Міська було сумно дивитися. Він витер спітніле чоло і взяв плящину.
– Ну, не тягни, – сказав я.
– А чому ти не вмираєш?
– Отрута діє через півгодини.
– Краще б зразу, – зітхнув Місько. І ликнув «отруту». – Ве-е, яка гидота. Нема нічого загризти?
На нашу радість, у мене в кишені знайшлася розлізла цукерка.
Місько закрутив пляшечку і поставив її на камінь.
– Як ти думаєш – Нуська теж отруїться?
– Не думаю. Вона нас так сильно не любить.
– От свиня! Ну за що нас не любити?
– І то правда.
– Про нас, напевно, в газетах напишуть.
– Що там в газетах! Про нас книжку напишуть. «Юрко і Місько – найбільші кумплі». От як вона буде називатися.
– Ні, не так, а «Місько і Юрко». Ми ж домовились.
Проте мені така назва не дуже подобалась, і я сказав:
– А ліпше буде ось як: «Трагічне кохання до зрадливої Нуськи». Правда, гарно?
– Еге, як у кіно… Як ти думаєш – може, про нас і кіно знімуть?
– Ясно – знімуть. Індійське.
– Чому індійське?
– Бабця моя каже, що індійські фільми найкращі в світі.
– Нуська подивиться – і гірко заплаче… Але вже буде пізно.
– На ній тепер ніхто не вжениться. Всі будуть казати: «І як ти могла довести до смерті таких гарних хлопців?» Скажи?
– Я думаю, що мій тато її заб’є. Він їй такого не подарує.
– Ясно – не подарує, – погодився я.
– Може, нам треба лягти? – запитав не в річ Місько.
– Для чого? – не зрозумів я.
– А що – сидячи вмирати?
– Звідки я знаю? Я іще ніколи не вмирав.
Ми лягли в траву і задивилися в небо.
– А давай після смерті будемо приходити до Нуськи і страшити її? – запропонував Місько.
Мені ця думка дуже сподобалась.
– Давай… А ще можна стати упирями і пити її кров.
– Ух ти! Точно?
– Ну!
– Тоді давай ще й з Кобри кров пити.
Це наша вчителька, ми її терпіти не можемо.
– Хе-хе! – втішивсь я. – Пам’ятаєш, як вона нам казала: «Доки ви, іроди, кров мою будете пити?»
– Тепер хай знає.
Ми замріяно замовкли.
Я подумав, чи не пора признатися Міськові, що його обдурено? Та, зиркнувши на нього, я побачив, що в цю хвилину він уже літає попід вікнами Нуськи і страшить: «Гу-у-у!» Навіть губи його були зараз в дудочку. Блажен віруючий, як не раз говорила моя бабуся.
Я відвів очі і намагався уявити, який же переполох зчинить наша передсмертна записка. Відлупцюють чи ні? Мусять. Але не це головне. Найбільше мене хвилює, чим будуть бити. Паском чи віником? Віник мені більше подобається.
– Може, й ти був тоді на цегельні, як вони з тим малим гранату знайшли?
– То, власне, ми з ним обоє і знайшли, – сказав я з такою втіхою в голосі, аж він сполохано глянув на мене. – Пробачте, я нехотячи зрадів… бо ви мене згадали…
– То це ти був із ним?
– Так, я. Ми обоє знайшли ту гранату.
– І ви з ним її викопали?
– Так.
– А потім обклали дровами й підпалили?
– Так.
– Обоє?
– Так. Нас тільки двоє й було.
– І коли вона вибухнула, ви були разом?
– Були разом.
Він дивився на мене, мов на марсіянця. Здавалося, ось-ось похитає головою: «Такого не буває».
– І коли вона вибухнула, були разом… – повторив, не зводячи з мене вологих очей. – Але ж… але ж…
Піт виступив йому на чолі, і затремтіли вуста. Він мене поволі впізнавав, і так само поволі поверталися до нього з давнини ті пекучі запитання, які колись душу карали. Він і тоді ніяк не міг цього збагнути – чому Місько? Чому саме він?