Старий зустрів мене радо. Він порався на подвір’ї з колесом до підводи, і, напевно, в нього щось не клеїлося, бо, побачивши мене ще здалеку, дуже зрадів і відразу ж кинув колесо та інструменти. Ми увійшли до хати, Антонович завалився на лавку спиною до грубки — очевидно, це було його звичне місце.
— Дай лише трохи відсапаюся, — прогорлав він, наче я був глухий, — а тоді щось будемо робити.
— Робити нічого не будемо, — відповів я, — будемо говорити. Хочу порадитися з вами. Ви багато в лісі буваєте, бачили всяких дивовиж…
— Бачив, бачив, — підтвердив Антонович, — усього бачив… А що таке? Розказуй, хлопче!
— Так ось, те, що спостерігаю вже місяць, є надзвичайно дивним, і я не знаю, що мені робити. Якби розповісти комусь — точно засміяли б. Ну а вам уже мушу.
Антоновича тішило, що для поради я обрав саме його, і він уважно слухав. А я виповідав йому цю незвичайну історію про чорного пса, який щоразу тягався за мною: про наш з Васильком експеримент, і про те, як він миттєво зник, почувши Григорія, коли ми з ним вистежували косулю біля сосняку, і як несподівано опинився зовсім в іншому місці — майже за 20 кілометрів від лісу, там, куди я втік від нього, і про його морду, яку я добре роздивився під час нашої останньої зустрічі. Розповів і про ту причину, з якої я досі його не застрелив. Розповів усе.
— Цікава історія, чоловіче, я тобі скажу… — замислено відповів старий після хвилинного мовчання, — і я, бувало, бачив дещо дивне, пов’язане зі здичавілими псами. Собака — тварюка розумна й хитра. І ось що я тобі скажу, хлопче. Така моя думка і щира порада. Якщо ти не впевнений, то я тобі скажу просто — нечистої сили немає. Я це знаю точно. Якби вона була, я б її давно вже побачив. Де тільки я не бував! Он мені вже «сімдесятка». Отож якщо так, то це звичайнісінький дикий пес. Старий та хитрий. А що йому від тебе треба, того я не знаю. Та й яке то має значення? Я тобі так скажу. Ти наступної неділі візьми рушницю та йди собі до лісу. Тілько надто грубого шроту не бери. Йому й чотирьох нулів вистачить, побачиш. Аби влучило. Тільки крохмалю насип до шроту, щоб кучніше було, розумієш? О! Добряче поціль його в груди. І повір мені — тобі не буде гріха.
— Був колись у мене пес, — додав старий після невеликої паузи, — давно вже. Задушив одного разу він кота. Але той встиг дуже подерти йому очі. Так і осліп. І щось таке після того на них понаростало, що й очиць не було видно.
Так, я знав. Знав, що він мені нічого іншого не порадить, однак після розмови зі старим відчув полегшення. І вирішив, що наступної неділі піду до лісу й саме так зроблю. Адже це був єдиний реальний вихід.
V
У суботу знову випав сніг. Мокрий, лапатий, він укрив навколо все. Кожен господар знову шкріб лопатою у дворі, розчищаючи доріжки, а він сипав та сипав. А вночі несподівано вдарив мороз. Зранку в неділю показало мінус вісімнадцять градусів. Небо стало чистим, яскраво-блакитним і — ні вітринки. Дерева в лісі стояли під білими шапками. Та що дерева! Увесь ліс одягнувся в одну величезну снігову шапку і, здавалося, від цього оглух. Глухнув і той, хто заходив до нього. Кущі під деревами також побіліли, а їхні гілки стали грубими, від мільйонів білих голок, що стирчали на всі боки. І, здавалося, варто лишень зачепити, та ні, досить голосно крикнути в зачарованому зимою лісі, як все лавиною опаде додолу. Воно й так потроху обсипалося, роблячи ямки у неторканому сніговому простирадлі.
Та цього разу в мене не було бажання милуватися красою зимового лісу. Я прийшов сюди застрелити пса. Здичавілого, хворого чорного пса, шкідника лісів. Тварину хитру та розумну. Розігрівшись, я йшов швидко й рідко оглядався, знаючи, що зараз він з’явиться. Повинен з’явитися. А якщо ні?! Але не вміє ж він, зрештою, читати моїх думок? Звичайно, ні. Просто він міг перекочувати з лісу на поля та переліски поблизу Крутого яру, де я полював останнього разу, випадково зустрітися зі мною і знову причепитися. Тепер, цілком можливо, він ошивався десь там, не маючи й у думках бажання зустрічатися зі мною.