І цієї миті почулося далеке гарчання, яке швидко наближалося, дуже швидко. Напевно, він побіг. Тепер уже чувся хрускіт гілок та снігу. Все. Мабуть, я вже нічого не відчував. Але чому гарчання та хрускіт були попереду, а не там, де щойно лунало виття? О Боже! Просто в низині між деревами щось блиснуло. І от я чітко бачу пса, який мчить сюди. Ось промайнуло ще щось. Він не сам! Їх багато, і вони не чорні. Як швидко вони наближаються! Просто на мене! А я не можу поворухнутися. Потрібно стріляти! Та який сенс у них стріляти? Безглуздо. Але я підіймаю рушницю, хоч і роблю це машинально, наче запрограмований робот. Я не можу пропасти просто так, не можу віддати себе на загибель! У мене виникає відчайдушний протест. Я не каліка! Стріляю під ноги передньому величезному рудому псові. Чути несамовите скавучання, пес перекидається через голову, котиться по снігу і завмирає за кілька, кроків від мене. Він лежить. Я в шоці. Забуваю про інших. З його морди тече кров. Ось сніг, який він зорав при падінні. А ось його сліди й сліди інших псів. Вони не злякалися, не кинулися врозтіч після пострілу. Ніби не бачачи мене, тією ж лавиною прокотилися далі, у хащі, туди, звідки пролунав цей страхітливий звук, який примусив мене заціпеніти.
Я озирнувся. Ноги здатні були рухатися. Отже, я міг іти? І я ступив крок своїми ватяними ногами. І ще один. І ще… Я робив окремі кроки, затиснувши в руці рушницю, навіть не відчуваючи її задерев’янілою долонею. Так я і йшов, точніше, тільки діставшись краю лісу, зрозумів, що вже йду. А далі в мене виникло дике бажання побігти, і бігти не зупиняючись, принаймні доти, доки не побачу когось із людей. Та зробити це я боявся. Настільки, що час від часу оглядався на край лісу. І одного разу мені здалося, що поміж дерев промайнула темна людська постать. Ні, просто заховалася, зайшла за дерево, щойно я озирнувся. Це тривало якусь мить, та й до лісу було вже далеко, але я готовий заприсягнути, що бачив куфайку. Саме стару пошарпану куфайку. А може, здалося. Мені зараз все могло здатися.
Я не побіг, відчуваючи: варто мені це зробити — станеться щось страшне. Відвертаючись від того, що малювала моя хвора уява, я так і йшов, дрібно ступаючи, щоразу оглядаючись, до самого хутора. І коли побачив біля хат кількох людей, відчув, як болить рука, в якій ніс рушницю. Я розтиснув кулак — рука геть змерзла і задубіла. Долоня побіліла. Весь мій натільний одяг та светр були мокрими. Тепер я відчував це, коли морозяний вітер залазив мені під куртку. Я тремтів. Здавалося, що зараз примерзне і перестане битися моє серце. Ніг я давно не чув, тільки пересуваючи їх, усвідомлював, що йду. Час наче зупинився. Було таке враження, що я не йду, а їду, і за вікном нескінченно тягнуться поля, поля, поля… Щось стискається всередині й благає — «швидше, заради всього, швидше!». Але швидше було неможливо. Мені зараз, як вода, ні, як повітря, треба було дістатися додому, де я зможу зачинити двері й відразу опинитися далеко-далеко від цього страшного лісу, нескінченного поля, від цього жаху. Вперше в житті я відчув, що таке жах. Все, що вважав ним раніше, було ніщо порівняно з цим.
І ось, озирнувшись черговий раз, я не побачив лісу. Він залишився далеко. Але в моїх вухах ще довго лунало те страхітливе звірине виття. Звук цей підганяв мене, знову стискаючи змучене серце, і воно виштовхувало нові порції крові до моїх неслухняних холодних ніг.
VI
Я розраховував знайти вдома належний спокій, та його не було. Знову повертався до нещодавніх подій у лісі. Однак усі мої думки відразу ставали якимись хаотичними, обривалися на половині, не досягаючи висновків. Тоді я намагався ні про що не згадувати, відключитися, але все марно. Думки про те, що я бачив, народжувалися одна за одною. Витримувати це ставало неможливо.
Увечері мене лихоманило. Я відчував високу температуру. Потім я почав тремтіти. Як то кажуть, зуб із зубом не зводив. Пережите давалося взнаки, адже від самого лісу я йшов мокрий. Відносно сухою була тільки куртка. Я випив гарячого чаю з коньяком, заліз під три ковдри і заплющив очі. Мене довго лихоманило, може, з півгодини, а може, й більше, але, нарешті, я все-таки заснув якимось спотвореним, сповненим пробуджень нервовим сном.