Ранок полегшення не приніс. Відчувалася страшенна слабість, боліла голова, з’явився сухий надсадний кашель, від якого в грудях щось наче відривалося. Голова була, як відро, перед очима крутилося. Словом, почувався дуже погано, треба було щось робити. Я повідомив на роботу, що захворів, і подзвонив Григорію — він лікар.
Григорій приїхав швидко. Ще з порога стурбовано подивився на мене. Очевидно, мій вигляд був кепським. Я розповів йому, що дуже змок та змерз на полюванні. Григорій послухав груди, оглянув горло, зміряв температуру і сказав, що потрібно лягти до лікарні, бо можливе запалення легень. Я не заперечував — мені було дуже недобре, та й не хотілося залишатися наодинці з собою та своїми думками.
У лікарні зробили знімок, і з’ясувалося, що підозра на гірше не підтвердилася. Але, оскільки бронхіт я таки підхопив і запалення легень могло розвинутися, Григорій радив кілька днів побути в лікарні. Я погодився, і він поклав мене до своєї палати. Вона була для блатних — у ній стояло всього два ліжка, до того ж друге виявилося вільним. Таким чином, я знову опинився на самоті, але нічого не сказав Григорію, бо вже й сам не знав, чого хотів.
Я лежав і думав про те, що сталося в лісі, намагаючись спокійно обміркувати факти, розкласти по полицях і знайти їм хоча б якесь пояснення. Та вдавалося це погано. В результаті впирався в одне й те саме: пояснення вчорашнім подіям знайти було неможливо. Безперечним належало визнати те, що я бачив цього пса, який ходив за мною. Адже я нормальна людина. Мені не могло раз по раз ввижатися одне й те саме. Не могло, наче його більше ніхто ніколи не бачив, навіть коли я спробував ще комусь його показати, це не вдалося. Та нехай. Трапляється різне. Але де ж сліди?
Слідів взагалі не існувало, я це бачив, я переконався в цьому. Скільки разів у мене виникало припущення, що можна щось поплутати, ну, як то кажуть, бай за бай зайшов. Та ні! Я згадав, як обстежував кожний метр снігу, бачив свої сліди, а біля них не було інших. Але ж він ішов моїм слідом! Що ж це за пес? Що ж це могло означати? І раптом мене пропекло здогадкою: а що, як він ставив свої лапи точно у відбитки моїх чобіт! Невже таке можливо? Містика. До того ж куди тоді пес подівся після пострілу, де сліди його втечі? Не міг же він утекти, й далі ставлячи лапи в мої сліди! Це виглядало абсурдно. Взагалі, вся ця історія здавалася нісенітницею. В такому разі я не повинен вірити ні своїм очам, ні вухам. А я їм вірив, адже вони ще жодного разу не підводили мене. Але зараз… Зараз я борсався на ліжку в чотирьох стінах, наче риба в ятері, і не міг ніяк видертися з лабет хвороби та безвиході, в якій опинився. І ніколи, ніколи не зможу я описати, висловити, наскільки мені було прикро. Напевно, гірше взагалі навряд чи буває.
Та час робить своє, і на третій день мені полегшало. Спала температура, вже відкашлювалося якесь жовтувате харкотиння. В грудях більше не відривалося і не боліло, Григорій полегшено зітхав, щоразу заходячи до палати. Мабуть, мій попередній стан викликав у нього побоювання, адже, не знаючи справжньої його причини, Григорій все приписував хворобі. Та ось вона відступила. Залишилася невизначеність. І все-таки мені вдалося за цей час зробити деякі припущення. За три доби важких роздумів я виділив два найімовірніші варіанти пояснень, хоча ніколи раніше в мене б язик не повернувся назвати їх імовірними. Але зараз доводилося миритися. Перше моє припущення було таким: пес — привид, тобто витвір моєї хворої уяви, ніякого пса насправді не існує. Друге полягало в тому, що я зіткнувся з якимось аномальним явищем. Нічого іншого придумати не зміг. І в будь-якому разі мусив прийняти як факт — пес не міг бути живою істотою. Реальні собаки залишають сліди на снігу й падають після пострілів. Їх бачать усі без винятку.
Особливо не подобався мені перший варіант, адже він означав, що я психічно хвора людина. Тільки божевільні регулярно бачать видіння. Я вставав з ліжка, підходив до дзеркала. Ось мої очі, обличчя, ось він, я. Аналізував свої вчинки, дії, думки, все, що робив до цього. Я не міг бути божевільним. До мене часто заходив Григорій, якщо він мав час, ми сиділи і розмовляли. Вдаючи, що просто цікавлюся, я розпитував дещо в нього. Григорій не був психіатром, але, як і кожен лікар, поняття мав. І ось що виявилося: психічнохворий не може критично оцінювати те, що з ним відбувається. Всі свої видіння, галюцинації він сприймає як реальність, у нього не виникає сумнівів щодо достовірності усього цього. Отже, мені в такому разі не довелося б сидіти і мучитися — існує той пес насправді чи лише в моїй уяві. Я був би впевнений. І ще одне, і до цього я дійшов сам, — я справді чув його виття, точніше, звук був реальним, це не слухові галюцинації, бо почув його не тільки я, а й зграя справжніх здичавілих псів, які немов зачаровані пронеслися повз мене туди, звідки він долинув. А в тому, що вони існували насправді, сумнівів не було — один із них залишився лежати на снігу після мого пострілу, який, як я тоді вважав, урятував мені життя. Але це припущення виявилося хибним. Я був їм не потрібний. Знову перед очима зринала картина, як вони — шість чи вісім сірих, чорних, рудих псів, немов тіні, майнули поруч, наче не було тут ні мене, ні мого пострілу, ні того рудого, напевно вожака, що за мить перекидався через голову, зариваючись у сніг. Здавалося, ними керувала надприродна сила, та сама, яка тієї миті стискала мої вуха і не давала ногам зрушити з місця. Нею було жахливе виття, що розливалося над засніженим лісом.