Проти другого припущення мало що можна було заперечити. Не раз доводилося читати в газетах та журналах про якісь аномальні явища, але я вважав усе це несерйозним. Офіційна наука їх не визнавала. І що я повинен був собі сказати? Що їх не буває? Але як тоді назвати те, з чим я зіткнувся? Хіба це не аномальне? Та що з того? Я не маг, не екстрасенс і навіть не шарлатан. Тому і не уявляв, що можна вдіяти і як більше не бути свідком отих «аномальних». Покинути полювання! Ця химерна істота наче хотіла, щоби я це зробив. Але чому? Чому я? Адже не один десяток мисливців лазить тими ж лісами, полями, чому ж ніхто не бачить нічого надприродного? А може, вони бачать, як я, і нікому про це не кажуть, тримають у собі? Тьху! Я сплюнув. Та провалитись мені, якщо якийсь Давидюк або його небіж пішли б удруге до лісу, хоч раз таке побачивши! Щоб я згорів, якщо б вони нікому про це не розповіли! Таке важко було собі уявити. І раптом блиснула здогадка. Пригадався Семен і його історія про того хлопця-каліку. Саме про аномальне розповідав тоді Семен. Він його бачив. Не всі бачили, а він побачив. І «мого» пса бачив тільки я. Аналогія напрошувалася сама по собі. Але ж це міг тоді хтось просто йти через ліс у якійсь поволоці, тумані. Й паралізувати того хлопця могло потім з якоїсь іншої причини. Напевно, лікарі йому і діагноз поставили, хворобу якусь знайшли. Просто такий збіг. А пса я бачив чітко, і не раз, як і те, що він не залишає слідів і що крізь нього проходять кулі, не завдаючи шкоди. І я поки що живий-здоровий, хіба що оця гнила хвороба, яка вже минає. А що як це від нього? А що як, припустімо, цієї або наступної ночі почнеться якесь ускладнення і я зранку також не зможу підвестися? Мені теж поставлять якийсь розумний діагноз. О, ні, не дай Боже! Але ж в моєї хвороби є причина. Я змерз на зимному вітрі у мокрому одязі, тільки й того. Таке сталося б з кожним. Звичайна недуга, застуда. Та й, утім, якби те страхіття бажало мене знищити, це можна було б зробити простіше і швидше. Зграя здичавілих псів запросто роздерла б мене на шматки, і не допоміг би ще один постріл. Але в будь-якому разі я все ж таки не хотів думати про нечисту силу, яка прагла звести мене зі світу. Я взагалі не був схильний до думок про нечисть, особливо тепер, коли минув перший переляк і я видужував. Тому все більше схилявся до визнання якогось аномального явища. Та яка його причина, суть і чому стикнувся з ним саме я, на превеликий жаль, зрозуміти було неможливо.
У лікарні я відлежав на повну — вісім днів, і почувався цілком задовільно й у плані здоров'я, й у плані моральної реабілітації. Лікарня пішла мені на користь. Я навіть рідше думав про всі ті аномалії. Нервовій системі вдалося витримати цей жах, і я залишився при здоровому глузді. Зовсім несподівано в мене з'явилася ідея. Схотілося взяти відпустку і поїхати будь-куди. Звичайно, надворі далеко не літо, але мені забажалося чогось такого… Скажімо, поїхати в якусь подорож, наприклад, до Москви, або Прибалтики, або ще кудись. Щоб сервіс був організований — ну, харчування там, готель і все таке. Щоб возили від музею до музею, вся програма була розписана. Або, припустімо, Ермітаж. Я ніколи там не був. Як мені схотілося до Ермітажу! І я загорівся. Путівку придбати неважко, трохи грошей я мав. Відпустку мені дадуть. Все було так просто! Геніальні плани в моїй голові народжувались і народжувались. А що як під час подорожі я закручу роман, такий собі легенький, з якоюсь симпатичною дамою? Я навіть здивувався своїй дотепності. Коли я востаннє спілкувався з жінкою? Навіть важко було пригадати. Та я тут зовсім заіржавів! Забивати голову різними химерними думками, замість того, щоб отримувати від життя задоволення, як це роблять усі нормальні люди! Я відчув здоров’я і натхнення, мені схотілося вже бігти. Я міг би просто зараз втекти з лікарні (Григорій не образиться), подзвонити в обласне управління, точніше, шефу додому, і, збрехавши щось, випросити термінову відпустку. За вечір можна було зібратися, а вранці вирушити до обласного центру. Он скільки рекламних оголошень у газетах!